Розділ 13. Блакитний янгол у коконі болю

Світанок, що просочувався крізь вікно орендованої квартири на Тарасковій, здавався Ярині фальшивим, немов дешева імітація щастя. Кожен промінь сонця, що лягав на стіну, ніс у собі відлуння минулої ночі, роз'їдаючи її зсередини. Тіло, що ще вчора було чистим полотном, тепер відчувалося оскверненим, розписаним чужою волею, і жодна вода не могла змити цього тавра. Мозок, увімкнувши захисний механізм, відчайдушно намагався стерти пам'ять, загнати біль у найглибші кутки свідомості, але тіло пам'ятало. Кожен дотик, кожен вдих Юрія, його запах, в особливо - його присутність в ній -  усе вкарбувалося в її клітини, немов отрута, що повільно розтікається по венах.
Ярина, загорнута у ковдру, мов у саван, попленталася до ванни, і акт очищення перетворився на безмовний ритуал вигнання. Вона терла шкіру губкою до почервоніння, майже до саден, намагаючись стерти не лише його дотики, а й саму його присутність, що, здавалося, проникла в найглибші шари її тіла в єства загалом. Сльози текли по щоках, змішуючись із водою, але вони не приносили полегшення, лише посилювали відчуття безвиході. Ярослава плакала, беззвучно, щоб не розбудити того, хто мирно спав у її ліжку, переконаний у своїй перемозі, у своєму "коханні", яке для неї обернулося на порожнечу.
Після тієї ночі світ для Ярини потьмянів. Студентські будні, лекції з історії, семінари – усе це перетворилося на механічні рухи, за якими ховався її біль. Вона почувалася лялькою, що виконує заучені рухи, тоді як її справжня сутність залишилася замкненою у невидимій в'язниці сорому та відрази. Юрій, звичайно ж, сприйняв те, що сталося, як початок їхніх стосунків. Його наполегливі дзвінки, спроби торкнутися її руки під час зустрічі неподалік її університету, запрошення на нові "побачення" – усе це викликало в Ярини лише нестерпну нудоту. Його "турбота" здавалася огидною пасткою, з якої вона не знала, як вирватися. Він поводився як власник, немов та ніч дала йому право на її життя, на вторгнення в її простір, на поневолення всього її часу, і це відчуття душило її. Вона уникала його погляду, його присутності, його запаху, що тепер асоціювався з її приниженням. Кожен його крок до неї був кроком у прірву для її душі.
У відчаї, Ярина шукала будь-якої соломинки, за яку можна було б вхопитися. І цією соломинкою, немов останньою зіркою на темному небі її душі, став Сергій. Її таємне кохання до нього, що раніше було джерелом ніжної муки, тепер перетворилося на рятівну ілюзію, на оазис чистоти у пустелі її страждань. Він, світлий, легкий, байдужий до тієї ваги, що лягла на її плечі, став її єдиним маяком. Вона ідеалізувала його до неможливого, бачачи в ньому символ усього, чого була позбавлена – невинності, справжніх почуттів, щирості. Він був її надією на зцілення, хоча сам про це не здогадувався.
Одного дня, намагаючись втекти від настирливих повідомлень Юрія, Ярина опинилася у студ-кав'ярні, де запах свіжозмеленої кави та солодкого сиропу мав би заглушити внутрішні голоси. Вона замовила порцію морозива "Блакитний янгол" – його ніжний, невагомий колір, здавалося, обіцяв забуття – та кави еспресо-романа, що мала б розбудити її з цього кошмару. І саме в цей момент, мов промінь сонця крізь хмари, з'явився Сергій. Його невимушена посмішка, легкість рухів – усе в ньому було таким контрастом до її власної внутрішньої боротьби. Він прямував до вільного столика, і їхні погляди зустрілися. Його очі, на мить, затрималися на її обличчі. 

- Яринка, привіт! Ти щось ніби не в собі? Захворіла? - його голос був теплим, але позбавленим справжнього занепокоєння, лише мимохідне зауваження. Її ж серце стиснулося від болючої ніжності. Вона хотіла розплакатися просто тут, розповісти йому все, але слова застрягли у горлі. Та Яра лише кивнула у відповідь, ховаючи погляд.
Юрій, будучи студентом-заочником медичного університету, що працював на фармацевтичному заводі в Черкасах, що наче ж мав вселяти приємне захоплення, тепер здавався їй втіленням усього брудного, усього того, що вона прагнула випалити зі своєї пам'яті. Сергій же, цей цікавий айтівець-технар, що живе у гуртожитку, був її протилежністю, її недосяжним ідеалом. 

Ярина, у спробі змінити щось у собі, "змити" старе, вирішила раптом кардинально змінити зовнішність. Її біляве волосся, що вже і так від природи було максимально світлого відтінку, зазнало нового випробування. Вона освітлила його ще більше, до кришталево-холодного блонду, намагаючись перетворити його на айсберг, що мав би відштовхнути будь-які небажані дотики. Це була її відчайдушна спроба закритися, стати недоступною, відновити втрачену чистоту хоча б зовні.
З тих пір Ярина майже повністю уникала Дніпровської набережної. Ця річка, що мала б змити її сум, тепер несла в собі присмак гіркої помилки. Спогади про ту фатальну п'ятницю, коли її життя повернуло не туди, душили її. Лише з Сергієм, якщо вже так траплялося, вона могла дозволити собі опинитися там. 

Одного березневого дня, коли сонце сріблило хвилі, вони опинилися на пляжі "Рів'єра". Сергій, безтурботний і легкий, розмовляв про щось своє, про код, про нові ігри, а Ярина лише кивала, її думки були далеко. Та раптом він згадав дещо:

- Пам'ятаєш, як ми тоді на пляжі "Живчик" збиралися помилуватися зимовими хвилями, а потім ти так швидко втекла? 

Він посміхнувся, його погляд був чистим, без докорів. Для нього це був лише легкий спогад. Для Ярини ж - це була гостра голка, що впилася в її душу, нагадування про момент, коли вона, слідуючи за його недбалою "пропозицією", опинилася на межі прірви. Вона відчула, як її щоки заливає червоний відтінок сорому, хоча він цього не помітив. Її тіло стиснулося від цього мимовільного спогаду, але обличчя знову стало максимально спокійним, мов маска.
Іншого разу, вони зустрілися у парку "Сосновий бір", що вже був наповнений весняною барвою квітня.  Сергій говорив про свої університетські справи, а потім, з ніжністю, що Ярина завжди відзначала, згадав про свою біляву кішку Сніжку. 

- Вона прямо як ти, така ж світла і така ж незалежна, -  сказав він, можливо, не помічаючи, як його слова відлунюють у її душі подвійним сенсом. Для Ярини, яка тепер відчувала себе втіленням усього брудного та залежного, ці слова були одночасно і бальзамом, і ножем. Вона хотіла бути цією "незалежною Сніжкою", але відчувала себе пасткою, що зачинялася навколо неї самої. Кожен його дотик, навіть випадковий, до її руки, до плеча, був електричним розрядом, що викликав одночасно і надію на порятунок, і гіркий біль від усвідомлення, що він не знає справжньої Ярини. Вона прагнула цього дотику, сподіваючись, що він змиє сліди чужої присутності, але це було лише ілюзією. Її тіло тремтіло, її мозок кричав про допомогу, але зовні Яра залишалася холодною, кришталево-блідою, немов її нове волосся.