Розділ 5. Вихідні у Львові

Ранок суботи розквітав над Львовом, повільно проганяючи нічну темряву, що ховалася у вузьких провулках. О сьомій тридцять, як і обіцяв розклад, потяг Дніпро-Трускавець, важко зітхнувши, остаточно зупинився на першій колії львівського вокзалу. Яра, відчуваючи приємне очікування, швидко спустилася зі своєї верхньої полиці, її ноги вже не так сильно нили від багатогодинного сидіння. За вікном уже проступали знайомі обриси міста, що обіймало її своїми давніми мурами, мов любляча мати. Вона вийшла на перон, і прохолодне, але таке рідне львівське повітря, що пахло кавою, старовинними будинками та якимось особливим, невловимим шармом, одразу ж огорнуло її. Втома від безсонної ночі, проведеної в гуркоті коліс, на мить відступила, поступаючись місцем непередаваній радості. Вона була вдома. У місті Лева, її справжній гавані, де кожна вулиця дихала історією, а кожен звук був музикою для душі.
Зустріч з родиною була, як завжди, теплою та щирою, наповненою тією особливою, безумовною любов'ю, що буває лише вдома. Мама, Леся, з її завжди дбайливими руками та лагідними очима, що випромінювали невичерпну турботу, міцно обійняла Яру, немов боячись відпустити навіть на мить. Старший брат, Віталій, з його незмінною усмішкою та іскринками в очах, що обіцяли довгі розмови до глибокої ночі, поплескав її по плечу, висловлюючи свою радість без зайвих слів. Батько, Валерій, як завше, почав своє традиційне розпитування: "Ну, як там тобі в університеті? Що нового? Все добре? Харчуєшся добре? Не мерзнеш?" Яра відповідала, усміхаючись, відчуваючи, як ці прості слова та звичні ритуали наповнюють її силою та заземляють. Вона так сумувала за цим, за цим звичним, але таким важливим ритмом рідного дому, що був її опорою в цьому шаленому світі.
Ціла субота пролетіла легко та вільно, немов світлий, наповнений щастям сон. Ранок почався з ароматної, міцної кави, яку готувала мама, і нескінченних розмов про все на світі – від дрібниць повсякденного життя до грандіозних планів на майбутнє. Яра з Віталієм, як завжди, знаходили тисячу тем, про які можна було говорити годинами, забуваючи про час – від філософських роздумів до кумедних студентських історій. Вони сиділи на кухні, з чашками гарячого чаю, а час ніби зупинявся, розчиняючись у їхній бесіді. Потім була довга прогулянка старими брукованими вуличками Львова, де кожен дім, кожен дворик мав свою історію, де повітря було насичене духом старовини та непередаваною енергією. Обід, сповнений маминих смаколиків, батькових жартів та невичерпних сімейних історій, що передавалися з покоління в покоління. Вечір, коли вся родина збиралася разом, просто насолоджуючись присутністю одне одного, переглядаючи старі фотографії та згадуючи щасливі моменти. Ці години були золотими, цілющими, вони витирали з пам'яті всі негаразди та втому, заради них і варто було долати сотні кілометрів і терпіти будь-які незручності.
Але швидко надійшла неділя, приносячи з собою легкий смуток прощання. Ранок розпочався з відвідин старовинного костьолу, де Яра відчувала особливий спокій і велич, а промені сонця, що пробивалися крізь вітражі, розписували підлогу різнокольоровими візерунками. Потім була прогулянка осіннім Стрийським парком, де золоті дерева щедро губили своє листя, створюючи килим під ногами, а свіже, вогке повітря бадьорило. І, нарешті, відвідини Личаківського кладовища, де тиша була настільки густою, що її можна було майже відчути на дотик, а старі надгробки розповідали історії забутих поколінь, нагадуючи про швидкоплинність життя. Ці моменти були наповнені якоюсь особливою, львівською меланхолією, що була Ярі така близька.
Збори були швидкими, вже звичними. Знову довелося ховати теплі емоції глибоко в серце, готуючись до чергової безсонної ночі в дорозі. О 13:27 потяг Львів-Запоріжжя, важкий і неспішний, рушив зі Львова, несучи Яру подалі від дому. Вагон був переповнений, але цього разу Яра, вже звикши до метушні, знайшла своє місце і, поринувши у думки, спостерігала, як рідні краєвиди поступово зникають за вікном, поступаючись місцем осінній провінції. 

Дорога здавалася нескінченною, стомлюючою, кожен кілометр додавав важкості до тіла. Кожна зупинка, кожен гуркіт коліс, що відбивав монотонний ритм подорожі, нагадував про те, наскільки далеко вона зараз від того спокою, що відчувала вдома.
Потяг прибув до Сміли, на станцію імені Тараса Шевченка, у понеділок о першій годині ночі. Глибока ніч, тиша перону, лише поодинокі пасажири, що поспішали на свої пересадки, мов привиди. Яра, з важкою дорожньою сумкою в руці, почувалася вичавленою, але не зломленою. Вона знала: потрібно ще трохи, ще зовсім трохи. Яринка попрямувала до кімнати тривалого відпочинку, де, кинувши сумку, намагалася хоча б трохи прилягти, дозволивши тілу відновитися. Кілька годин у напівдрімоті, серед чужих зітхань та шепоту, були єдиним відпочинком за цю ніч. Вона дочекалася найближчого дизеля до Черкас – того ж, що їздив вдень, але тепер виглядав ще більш похмуро в світлі нічних ліхтарів.
На світанку, коли перші бліді промені сонця лише пробивалися крізь ранковий туман, дизель підкотив до Черкас. Втомлена, але з відчуттям виконаного обов'язку, Яра вийшла на перон. Часу на поїздку додому, до своєї квартири, не було. Вона попрямувала одразу до університету, який знаходився неподалік. Дорогою вона зателефонувала своїй одногрупниці, що мешкала в гуртожитку, який був акурат через дорогу від універу, і попросила залишити свою важку дорожню сумку.
Понеділок розпочався з випробування. 

З самого ранку – перша пара: давня українська література. Сидіти, слухати монотонний голос викладача, що розповідав про давні рукописи та літописи, коли кожна клітина тіла кричала про сон, було справжньою мукою. Потім – літературознавство, де потрібно було аналізувати складні теорії, а мозок вже відмовлявся функціонувати. Далі – мовознавство, з усіма його нюансами та правилами, що вимагали максимальної концентрації. І, нарешті, компаративістика, найскладніша з усіх, що вимагала порівняльного аналізу різних культурних феноменів. Бляха, після стількох годин без сну, ще й висидіти ці чотири пари, слухати і писати десятки сторінок конспекту, було майже неможливо. Рука важчала, очі злипалися, а думки постійно поверталися до м'якого ліжка. Вона пила каву чашку за чашкою, але це давало лише тимчасовий ефект. Кожен погляд на годинник був розчаруванням.
Нарешті, коли остання пара закінчилася, Яра відчула, як її тіло стає ватяним. Вона ледь дійшла до гуртожитку, забрала свою сумку, і, сівши в переповнений тролейбус (благо з громадським транспортом в цьому місті все не так і погано), попрямувала аж на окраїну міста, до свого південно-західного району Черкас – на Тараскову. Дорога здавалася нескінченною, кожен рух автобуса віддавався болем у втомлених м'язах.
Лише коли вона, нарешті, відчинила двері своєї зйомної квартири на ПЗР, відчула повне виснаження. Ярослава скинула сумку, ледь дійшла до ліжка і звалилася на нього, як підкошена, з надією нарешті заснути глибоким, цілющим сном. Її тіло нило від втоми, а думки кружляли навколо домашнього затишку та безкінечних рейок, що розділяли її з рідним Львовом. Вона заплющила очі, мріючи про хоч якусь мить спокою.
Раптом, різкий, але такий бажаний дзвін розірвав тишу кімнати. Вона здригнулася, її серце зробило несподіваний кульбіт. З телефону, що лежав на тумбочці, заграла її улюблена пісня гурту Мотор'ролла "Восьмий колір", наповнюючи простір знайомими нотками і трохи розганяючи сонливість. Яра розплющила очі, намагаючись сфокусувати погляд. На дисплеї, освітлюючи темряву, висвітився напис: "Сергій (Вокзал)".