Розділ 4. Привокзальний "Світанок"

Привокзальна кафешка "Світанок" зустріла Яру приємним, обволікаючим теплом, що одразу ж розвіяло осінню прохолоду та вагонну затхлість. Вона була розташована трохи віддалік від гамірного перону, затишна, немов прихований оазис, куди не долинав звичний вокзальний гул. Фасад, облицьований світло-коричневою цеглою, мав вигляд простоий, але охайний, обіцяючи спокій. Навколо входу на літній терасі, котру досі не прибрали, хоч нині і була вже середина листопада, стояли невеликі, трохи потерті дерев'яні столики з такими ж стільцями, на яких красувалися рекламні написи "Zlata Praha", що, здавалося, кликали зануритися в прохолодну насолоду пива, хоча Яра зовсім не прагнула алкоголю. Вікно, крізь яке вона бачила внутрішній простір, було чистим, а крізь нього проглядалася старомодна неонова вивіска "Viktoria" всередині.
Яринка відчинила двері, ступила всередину, і її одразу ж обійняло м'яке, трохи приглушене світло ламп, що висіли під стелею. Інтер'єр кафешки був типовим для привокзального закладу, але з певним шармом втоми. Підлога, викладена великою квадратною плиткою світло-сірого відтінку, була на диво чистою, віддзеркалюючи світло. Стіни, частково (виключно над підлогою) оббиті світлим деревом у нижній частині, а частково пофарбовані в кремовий колір з широкою червоною смугою на рівні очей, створювали затишну, трохи ностальгічну атмосферу. Яскраві червоні м'які диванчики та крісла, розташовані навколо квадратних столиків з темною, майже чорною стільницею, запрошували присісти та відпочити. На стінах висіли кілька простих чорно-білих постерів із зображеннями музикантів або артистів, в також така ж чорно-біла картина жінки з перлиновим намистом, і разом це все додавало закладу легкого, невигадливого колориту. У одному кутку навіть помітні були колонки – мабуть, для фонової музики, що зараз, на щастя, була відсутня, дозволяючи зануритися у власні думки.
Яра підійшла до невеликої барної стійки, за якою стояла жінка середнього віку з втомленим, але привітним обличчям, її волосся було зібране в "гульку". 
— Доброго вечора, — привіталася Яра, відчуваючи, як її голос звучить розслабленіше, ніж у дизелі. — Мені, будь ласка, чистий еспресо з двома скибками лимона. Цукру не треба. Дякую. 
Офіціантка кивнула, її очі посміхнулися, і вона швидко та вправно приготувала замовлення. Взявши свою каву, Ярослава знайшла вільний столик біля вікна, що виходило на привокзальну площу, і опустилася на м'який червоний диванчик. Запах свіжозавареної кави, такий насичений і ароматний, розвіяв останні нотки вагонної затхлості, замінивши їх приємною бадьорістю.
Вона зробила ковток, відчуваючи, як гіркота еспресо з приємною кислинкою лимона розливається по тілу, проганяючи залишки роздратування від щойно пережитого спілкування з Юрієм. Звісно, цей напій відрізнявся від "справжньої кави", яку звикла пити корінна галичанка, але це було достатньо непогано, щоб розслабитися. 

"Дім," — промайнула найприємніша думка. Вона уявила собі не просто рідні стіни, а все тепло, затишок та спокій, що чекали на неї у Львові, в місті Лева. Її серце стискалося від туги за цим містом, де кожен камінь дихав історією, де вузькі бруковані вулички шепотіли легенди, а повітря було наповнене ароматом кави, шоколаду та давніх таємниць. Вона бачила себе, як дихає свіжим, дзвінким повітрям, що пахне хвоєю та осіннім листям у Високому Замку, як чує переливи церковних дзвонів та радісний гул міста, що ніколи не спить. Вона знала, що вже завтра вранці, о сьомій тридцять, вона зійде з поїзда і вдихне цей знайомий, рідний запах, і її серце нарешті заспокоїться. "Мій Львів, мій Леве," — прошепотіла вона подумки, і її обличчя осяяла ледь помітна усмішка. Ця думка була настільки об'ємною і жаданою, що викликала справжнє відчуття надії.
Погляд Яри мимоволі ковзнув по чорному дисплею трішки побитого смартфона що лежав поруч. Вона згадала Сергія. Їхня коротка розмова на вокзалі, його легка, але наполеглива манера. Їй уявлявся його м'який, але впевнений голос, що міг би заспокоїти будь-яку бурю, розвіяти сумніви, а його слова, що так легко обплітали її, розплутуючи клубок таємниць, свідчили про неабиякий інтелект та вміння маніпулювати. Вона згадала, як він говорив, з легкою, майже непомітною іскоркою в очах, що надавала його мовленню особливої чарівності. Цей хитрий лисячий погляд, ця легкість спілкування, ця відкритість, що, можливо, була лише вдаваною – все це міцно засіло в її пам'яті. Надія, що він зателефонує, була тендітною, мов осінній лист, що от-от відірветься від гілки, але вона все ще трималася. Вона прокручувала в голові кожне його слово, намагаючись знайти приховані значення, кожен жест, намагаючись розгадати загадку цього "гарячого хлопця".
Навколо неї в "Світанку" текло своє життя. Поодинокі відвідувачі, переважно дорослі чоловіки та жінки, що, мабуть, теж чекали на свої поїзди, сиділи за столиками, занурені у власні думки. Хтось гортав газету, хтось мовчазно пив каву, а хтось просто дивився у вікно, як і сама Яринка. Цей спокій, цей відсторонений погляд на чужі долі, давав відчуття дивної, майже цілющої тиші.
Годинник показував, що час рухається невблаганно. Більше як година очікування до потяга пролетіла,  немов одна мить. Яра допила свою каву, відчуваючи останні теплі краплі.
— Дякую, — кивнула вона офіціантці, підвелася і попрямувала до виходу.
Привокзальна площа, вже оповита густими вечірніми сутінками, зустріла її класичною осінньою меланхолією. Повітря було свіжим, але відчутно холодним, пронизуючи до кісток. Вітер грався з опалим листям, що шелестіло під ногами, немов шепіт минулих днів. Сірі будівлі вокзалу, освітлені тьмяними жовтими ліхтарями, виглядали ще більш монументально і відсторонено, кидаючи довгі, химерні тіні. Яра неспішно пройшла повз них, увійшла в приміщення вокзалу, де було тепліше, але теж панувала спокійна, розмірена атмосфера, на відміну від ранкового хаосу. Вона підійшла до каво-автомату, взяла ще одну порцію кави, щоб зігріти руки, адже холод все ж пробрався крізь куртку. Гортаючи стрічку Інстаграму в телефоні, без поспіху перейшла з південного вокзалу на північний.
Перон північного вокзалу був на диво тихим і спокійним. На відміну від ранкового хаосу, тут панувала розміреність. Кілька поодиноких пасажирів, що чекали на свої рейси, рухалися без надмірної метушні, їхні кроки були впевненими, а розмови – тихими, приглушеними. Навіть саме повітря здавалося наповненим тишею очікування. Яра поставила свою важку дорожню сумку яскраво-червоного кольору, дещо спортивного стилю, що, напевно, не вельми пасувала до її образу ніжної та милої дівчини, але була практичною, на бетонну підлогу біля краю перону. Вона провела рукою по кишенях, вкотре переконуючись, що квиток і паспорт, її перепустки додому, на місці. Кілька хвилин тягнулися повільно, наповнені напруженим очікуванням і тихим гулом далекого потяга, що наближався.
Нарешті, з темряви з'явилися далекі, але все ближчі вогні прожектора. Потяг №41 Дніпро-Трускавець, наче велетенська змія, що видавала металеві стогони, повільно підкотив до перону, видаючи протяжний скрип гальм і випускаючи клуби пари. Він прибув рівно о 19:43. Яра відчула, як її серце забилося швидше – Львів був ближче, ніж будь-коли.
Вона знайшла свій вагон, показала провідниці квиток і паспорт.
— Доброго вечора, — посміхнулася провідниця, її обличчя освітлювалося тьмяним світлом вагона. — Ваше місце в центрі вагону. 
Яра кивнула, прослизнула в прохід і, маневруючи між іншими пасажирами, що вже влаштовувалися, знайшла свою полицю – верхню, на щастя, не "боковушку".