Розділ 2. Метушня на пероні

Оголошення про прибуття дизель-поїзда розірвало гул вокзального залу, мов раптовий спалах. Яра миттєво підхопилася, її серце забилося швидше від передчуття. На пероні вже панувала інша, не менш хаотична симфонія.
Перон Черкаського вокзалу, що тягнувся довгою смугою, був наче живим організмом, що дихав і пульсував. Під ногами – старий бетон, подекуди вищерблений часом, що пам’ятав тисячі ніг, які квапилися назустріч долі. Над головою – довгий навіс, що спирався на стрункі, немов виструнчені рожеві колони, які попри свою незвичність, створювали відчуття якоїсь дивної, навіть трохи казкової стабільності. В глибині, над пероном, висів синій знак з написом "ЧЕРКАСИ", що ніби підкреслював, звідки і куди прямують ці потоки людей. За ним, у світлій імлі, проступали обриси міста, що поступово зникало за спиною.
І ось він – дизель-поїзд Черкаси-Христинівка. Він повільно підкотив до перону, видаючи протяжний, важкий зітхання. Його синьо-сірі боки, трохи потерті й запилені, з облущеною фарбою в деяких місцях, несли на собі відбиток незліченних поїздок, сотень кілометрів, подоланих у будь-яку погоду. Він не був новеньким, блискучим красенем, але в цій його пошарпаності була своя, особлива естетика – естетика надійності та витривалості, старого доброго друга, що завжди чекає.
Двері відчинилися, і натовп, немов величезний бджолиний рій, ринув до вагонів. Гудіння розмов, квапливі кроки, вигуки прощань та зустрічей, дзвін сумок – все це злилося в суцільний, галасливий потік. Студенти, з величезними рюкзаками та оберемками пакетів, поспішали зайняти найкращі місця, адже п'ятниця була їхнім днем свободи, днем повернення додому. Решта пасажирів, кожен зі своєю історією та метою, також розчинялася в цьому бурхливому морі.
Яра, тримаючися за ручку своєї сумки, пробиралася крізь цю метушню. Її кроки були квапливі, але нерішучі. Поруч, майже торкаючись плечем, йшов Юрій, мовчазний і зосереджений, немов зовсім не звертав уваги на навколишній гамір. Сергій, з його впевненою ходою, йшов позаду, можливо, пильнуючи їх, або просто не кваплячись.
Нарешті, Яра проштовхнулася до вагона і знайшла вільне місце біля вікна. Вона кинула сумку на полицю, важко опустилася на потерте сидіння і зробила глибокий, спокійний видих. Відчуття розслаблення розлилося по тілу, мов тепле вино. Всередині вагона було тісно, сидіння, оббиті колись яскравою, а тепер вицвілою та трохи забрудненою тканиною, пам’ятали тисячі пасажирів. Стеля була низькою, а вікна, подекуди запітнілі, або з розводами від дощу, створювали відчуття затишної капсули, що везе тебе крізь світ. Старі, пошарпані полиці над головою тримали нехитрий багаж, а під ногами, на облущеній підлозі, було видно сліди численних подорожей.
"Дім", – промайнуло в голові Яри. Ця думка була настільки приємною, настільки рідною, що викликала легку усмішку на її вустах. Вона уявила собі не просто батьківський дім, а увесь рідний Західний край, що пахне горами, де повітря чисте і дзвінке, а люди привітні та щирі. Там, де кожен камінь і кожне дерево дихало історією, де пісня солов’я вплетена в нитки туману, що клубочиться над лісами, а дзвони церков несуть спокій і надію. Усе, що асоціювалося з безпекою, любов'ю та спокоєм, з місцем, де можна бути собою, де не потрібно ховатися від тривожних поглядів. Здавалося, повітря у вагоні, хоч і важке від багатьох дихань, наповнилося цим відчуттям тепла та очікування.
Раптом тінь впала на її обличчя. Яра підняла погляд і її світло-зелені очі розширилися від подиву. Прямо навпроти неї, на вільному сидінні біля проходу, вже сидів Юрій. Він не дивився на неї, його погляд був зосереджений на своїх руках, що лежали на колінах.
"Ні, тільки не він! Чому він сів прямо навпроти мене?!" – пролунало в голові Яри, як дзвін. Адже у вагоні було стільки вільних місць! Вона озирнулася – справді, хоч і людно, але сидінь вистачало. "Цей миршавий мовчазний дивак..." Вона відчула, як її щойно здобутий спокій знову починає танути. Цей Юрчик, з його занудним мовчанням і вічним поглядом під ноги, мовчить, як стіна. А його кущі чорних брів, що нависали над колючими чорними очима, викликали лише відразу. "Взагалі неприємний тип," – вирішила вона, намагаючись відвести погляд.
Їй хотілося, щоб це був Сергій. Ох, цей Сергій... Який же він хитрий лис! Її уява одразу намалювала його обличчя. Які ж гарні у нього бурштинові очі, що світяться добротою та іскоркою дотепності! А це темно-русе волосся, що трохи спадає на лоб, додає йому шарму. І ці міцні руки спортсмена, що, мабуть, легко справляються з будь-якими викликами, викликали відчуття захищеності. "Просто гарячий хлопець," – Яра ледь не посміхнулася від цієї думки. От з ним вона б їздила хоч на край світу! Хоч би годину поговорити...
А тут цей Юрчик. Її серце знову почало битися трохи швидше, тепер уже не від передчуття дому, а від незрозумілого занепокоєння та розчарування. Юрій, з його загадковістю та неприємною присутністю, тепер був так близько.