Розділ 1. Зал очікування

Пізня осінь огортала Черкаси своєю вогкою ковдрою, і навіть Вокзал, що гордо здіймався над вулицею, здавався в цю пору року більш задумливим, аніж зазвичай. Його великі скляні вікна, крізь які влітку струменіло сонце, тепер віддзеркалювали лише похмуре небо, вкраплене сірими зітханнями хмар. Всередині, у залі очікування, панувала своя, особлива атмосфера – суміш тривоги, втоми і невизначеної надії.
Яра сиділа на жорсткій дерев'яній лаві, що, здавалося, пам’ятала сотні неспокійних спин і тисячі прощань. Її пальці несвідомо обіймали потерту ручку дорожньої сумки, що лежала поруч. Ця лава, як і вся зала, була сповнена духом минулого, відлунням чужих доль, що проносились тут, мов осіннє листя. Під ногами плитка, що зберегла сліди безлічі кроків, поглинала звуки, роблячи їх глухими, майже інтимними. Над головою – бездоганна стеля, освітлена рівномірним, але трохи холодним світлом ламп, що лише підкреслювало контраст між затишком дому і відчуттям дороги.
Їй було сімнадцять, і в її свіжих, світло-зелених, мигдалеподібних очах ще таїлася невинність незайманої квітки жасмину, що лише чекає свого часу, аби розкритися. Довге, біляве волосся, що, здавалося, ввібрало в себе проміння літнього сонця, було сховане під сірою в’язаною шапкою, яка, як і громіздка бежева куртка, приховувала її тендітну фігуру. Типові джинси та чорні чобітки завершували образ дівчини, що прагне стати непомітною в цьому напівтемному світі очікування.
Попри прагнення сховатися, Яра відчувала себе ніби під прицілом. Погляд її ковзав по обличчях, застиглих у своїх думках, а потім спинявся на фігурах, що здавалися їй чужими та загрозливими. Безхатьки, що дрімали на лавах, випромінювали важкий, пронизливий запах, який викликав неприємне відчуття. А циганка, що нахабно випрошувала гроші, додавала цьому місцю нотку тривоги. Ярославі хотілося лише одного – щоб цей дизель поїзд, що мав довезти її до станції імені Тараса Шевченка у Смілі, а звідти – назустріч рідному Західному краю, прибув якомога швидше. Нерви тремтіли, як струни, щойно торкнуті легким вітерцем.
Раптом, її думки розірвали кроки. Дві тіні опустилися поруч, прямо на сусідню лаву. Від несподіванки Яра здригнулася, наче зляканий кролик, що зустрів погляд лиса. Її погляд, що звик шукати захист, ковзнув до незнайомців. Один з них, високий і впевнений, звернувся до неї:
— Не підкажете, котра година?
Голос його був низьким, але не різким, а в очах грала легка, майже непомітна іскорка. Ярина кліпала, намагаючись зосередитися, і лише за мить усвідомила суть питання. Її погляд опустився на зап'ясток, де на персиковому ремінці виблискував старенький механічний годинник.
— Пам'ять хвилин по п'ятій, — прошепотіла вона, голос здавався їй надто тонким і нерішучим.
Чоловік кивнув, а потім, повернувшись до свого супутника, промовив:
— Отже, Юра, твій дизель скоро буде. Хвилин десять. Ти хоч нічого не забув?
Яра ледь помітно ковзнула поглядом по Юрію. Він був... пасивним. Сидів поруч, немов занурений у себе, його обличчя не виражало жодних емоцій. Він не був схожий на свого товариша, що випромінював легкість і впевненість.
Вони продовжили свою розмову, і Яра сподівалася, що її залишать у спокої. Але Сергій, так звали того, що запитував про час, раптом знову повернувся до неї.
— А ви куди прямуєте, якщо не секрет?
Питання заскочило її зненацька. Вона відчула, як щоки починають горіти.
— Додому, — коротко відповіла Яра, намагаючись звучати впевненіше.
Сергій не відступав. Він виявився надзвичайно товариським, і його слова, мов тонкі нитки, обплітали її, розплутуючи клубок її таємниць. Він запитав, звідки вона родом, як опинилася в Черкасах. Дізнавшись, що вона студентка, здивовано вигукнув: "Ааа, то ви теж студентка?" Потім запитав, на яку спеціальність навчається. Історія, як вона сюди потрапила, розгорталася неспішно, слова витікали з неї, немов гірський струмок, що шукає свій шлях.
Сергій слухав, кивав, і його легкий, майже невинний інтерес розсіював її початкову напругу. Юрій, його друг, так і не промовив жодного слова, лише зрідка відводив погляд від своїх думок, дивлячись у простір або на засніжений пейзаж за вікном.
П'ятнадцять хвилин затримки здавалися вічністю, але зрештою, з динаміків розірвалося довгоочікуване оголошення. Яринка підняла голову. Її світло-зелені очі, що ще мить тому виражали занепокоєння, тепер спалахнули надією. Вона підвелася, відчуваючи легкість, майже піднесення. Десь далеко, на заході, чекав дім – місце, де її серце знаходило спокій, де розкривалася її справжня сутність, ще невідома навіть їй самій. І Вокзал, що обіймав її своїми старими стінами, здавався немов порталом до цього омріяного спокою.