Розділ 4. Пауза.

   Ми продовжували йти, але я відчував, що щось все ще тривожить її. Каміла більше не тримала мене за руку, просто йшла поруч, опустивши погляд. У її обличчі було стільки втоми, що мені аж серце стискалося.

— Ти все ще злишся на мене, так? — запитав я, намагаючись подивитися їй в очі.

   Вона зупинилася, зітхнула і ледь помітно кивнула.

— Трошки, — зізналася вона, стискаючи руки. — Просто... мене лякає, що ти вирішуєш усе сам і думаєш, що я завжди буду поруч, незалежно від твоїх рішень. Знаєш, часом мені здається, що ти забуваєш про мої почуття.

   Ці слова були, мов ніж у серце, але я знав, що це правда. І, мабуть, тому так боляче їх було чути.

— Ти права, Каміло, — я поклав руку їй на плече, намагаючись заспокоїти і себе, і її. — Я не мав так вирішувати все сам, не мав тебе тягнути туди, куди сам не був упевнений іти. Я обіцяю тобі, відтепер ми будемо разом обговорювати все, що стосується нас двох. Я більше не дозволю собі діяти, не порадившись із тобою.

   Вона подивилася на мене трохи м'якше, але в її погляді все ще залишалася втома і якась відстороненість.

— Марку, мені просто потрібно трохи часу, — тихо сказала вона, відступивши на крок назад. — Я не кажу, що ми маємо розійтися чи щось таке… Просто зараз я хочу побути сама. Розібратися зі своїми почуттями.

   Ці слова дійсно були важкими, але я бачив, що вона говорить це не зі злістю, а з якимось внутрішнім болем, який і сам допоміг їй заподіяти. Вона хотіла відчути, що може знову довіряти мені без страху, і я знав, що це відчуття потребує часу.

— Я розумію, — кивнув я, намагаючись придушити хвилю розчарування і провини. — Я чекатиму стільки, скільки потрібно. Головне, щоб ти знала: я завжди поруч, Каміло. Завжди.

   Вона ледь помітно усміхнулася, опустивши погляд, а потім обернулася, щоб піти. Я дивився їй услід, відчуваючи, як важко стає на серці. Але я знав, що так буде краще, якщо це допоможе їй знову мені довіритися.

   Це було її рішення, і я мав поважати його, як обіцяв.

   Однак я не міг так просто її відпустити. Я відчував, як у повітрі зависла якась незавершеність. Каміла була поруч, але водночас так далеко, немов між нами з’явилася невидима стіна. Я не витримав, підбіг до неї та обережно взяв її за руку.

— Каміло, я знаю, що зробив велику помилку. І ця помилка коштувала нам довіри... Я розумію, як важко тобі було бачити те, що сталося з Ларисою, і як це могло виглядати з боку. Мені шкода, що я поставив нас у таку ситуацію.

   Вона зітхнула, відвела погляд, але не вирвала руки.

— Марку, я розумію, що тобі підлили щось, і що все це було… не зовсім так, як я подумала спочатку. Але той факт, що ти не помітив, як тебе втягують у це, мене лякає. Якби не ця вечірка, і твоя впевненість у кожному келиху, цього всього просто не було б.

   Я відчув, як слова Каміли мовби б'ють прямо в серце. Її погляд був сповнений не лише болю, а й розчарування.

— Я більше не повторю цього, — твердо сказав я. — Відтепер кожен мій крок ми будемо обговорювати разом. Я більше не дозволю собі наражати нас на подібні ситуації. Ти — найцінніше, що у мене є, і я не хочу втратити твою довіру.

   Вона кивнула, але її погляд все ще залишався далеким.

— Марку, я не знаю, чи однієї обіцянки буде достатньо… Я просто хочу трохи часу. Мені треба розібратися зі своїми почуттями, з тим, що сталося. Мені важко після всього цього одразу пробачити і зробити вигляд, що нічого не сталося.

   Я глянув на неї, відчуваючи, як кожне її слово огортає мене болем і провиною, але я розумів, що це потрібно їй. Якщо трохи часу допоможе їй відновити впевненість, я мав прийняти це.

— Я зрозумів, Каміло, — тихо промовив я. — Я дам тобі стільки часу, скільки потрібно. Просто знай, що я завжди тут, завжди поруч, і що для мене ти найважливіша.

   Вона вдячно усміхнулася, знову опустивши погляд, а потім легенько відпустила мою руку і пішла вперед. Я дивився їй услід, відчуваючи змішані емоції — тривогу, провину, але водночас і надію, що цей час дасть їй змогу знову знайти віру в мене.