Розділ 2. Вечірка.

(Каміла)   

Дні пролітали швидко, і я ледве встигала відпочити. Щодня чекала на неділю, щоб побачити його. Мені так хотілося обійняти Марка, нагодувати чимось смачненьким.

   Мої батьки проти, щоб ми з ним з’їхалися на одну квартиру, але й я, так просто не хочу. Уже з нетерпінням чекаю на той самий день. А Марк, наче на зло, навіть натяку не дає. Іноді мені здається, що він думає про когось іншого.

   Сьогодні я приїхала додому, у наше маленьке містечко, де й почалася наша з Марком історія. Разом з мамою ми приготували вечерю, а потім я почала збиратися на вечірку. Чесно кажучи, великого бажання йти туди не мала, але мій любий хлопець хотів. Куди він — туди і я.

   Я чекала його буквально хвилину. Він у мене пунктуальний, за це я його і люблю. Жартую, звісно, не лише за це.

   Цього вечора я одягла ніжно-блакитну сукню, яку подарував мені тато. До речі, у нього неймовірний смак. Шкода, що мої очі не блакитні, але от Марку... йому б ця сукня пасувала, жартую.

   Весь вечір я була біля нього. Не те щоб ревнувала, просто там я мало кого знала. Марка це взагалі не бентежило — у його ніжних очах я бачила теплоту та ласку. Так хотілося покинути все і піти кудись із ним. До нас приєдналася його колишня, Лариса, і ми почали грати в настільну гру. На вечірці я не пила — маю своє чітке правило. Але Марк пив усе, що наливали. Марк завжди добре тримає себе в руках, тож я сильно не хвилювалася. Хоча трохи зла на нього була. Ну як можна, пити все, що дають, навіть не дивлячись? А якщо щось підсиплять? Ларисі я взагалі не довіряла.

— Любий, я відійду на хвильку, — прошепотіла я йому на вухо і побігла до вбиральні.

   Відчиняю двері — і раптом переді мною стоять троє незнайомих хлопців.

(Марк)

   Я не я, якщо не піду на зустріч однокласників. Я ж обіцяв їм, ще коли були у школі. Відмовлятися не хотів, хоч і бачив, як засмутилася Каміла — вона таке взагалі не любить. Через це мені було трохи не по собі, тож я мав чіткий план: годинку-дві, і ми тихенько втечемо.

   Її ніжно-блакитна сукня запалила в мені вогонь, я ледве стримувався, щоб не поцілувати її прямо перед батьками. Ми сіли в авто, але я й далі тримався, боявся, що не зможу зупинитися. На відміну від неї, я не володію такою силою стриманості.

   На вечірці все було, як на вечірці. Я хвилювався за Камілу, і вже в сотий раз шкодував, що привіз її. Вона так відрізнялася від інших своєю скромністю та ніжною посмішкою. Ми сиділи разом, і я був більш-менш спокійний, аж поки не почув її слова: «Любий мій, я відійду на хвильку». Після цього я не міг сидіти на місці, і ще й ця Лариса... хто її взагалі покликав? Я відчував, як у голові все почало крутитися, але тримав себе в руках. Після склянки соку, який я випив, щоб перебити смак алкоголю, мені стало зовсім не по собі. Мій слух притупився, як і розуміння всього, що відбувається. Сам не знаю, як опинився сам на сам із Камілою у чиїйсь спальні.

   Але її поведінка здивувала мене — вона накинулася з поцілунками. Я кліпав, не вірячи, що це можливо. Хотів встати з ліжка, але сил не вистачало, мене наче паралізувало. Каміла не говорила ні слова, і тут я почув крик. Це була вона. Я ніби ожив, усі сили повернулися, розум прояснився. І тоді я побачив Ларису, яка зіскочила з ліжка у своїй відвертій чорній сукні. До мене нарешті дійшло, що вона хотіла зробити. Я поглянув на неї з повним розчаруванням. Мабуть, якби не ще один крик, я б так і стояв, як вкопаний.

   Це була моя маленька Каміла. Я чув, як шалено б’ється її серце. Я кинувся до вбиральні. Каміла голосно плакала, і це розривало мені серце, наповнюючи злістю. Двері були замкнені, мені прийшлось вибити їх. Її оченята світилися страхом. Біля неї стояли троє хлопців, але, побачивши мене, вони хутко пішли. Я підняв її на руки і виніс надвір, на свіже повітря. Вона тремтіла, але дивно було, що вона не обіймала мене й навіть не дивилася на мене.

— Сонечко? Вони лізли до тебе?

— Завдяки тобі, не встигли, — сказала вона тихо, не піднімаючи голови.

— Подивись на мене.

— Ні...

— Що сталося?

— Де ти був? — нарешті вона підняла погляд, її очі ще були повні сліз.

— Я... — сам не знаю, як пояснити, що сталося. Я й сам до кінця не розумію.

— Мовчиш... Я ж бачу ці сліди червоної помади на твоїй сорочці, Марк. Кажи як є. Ти ж знаєш, я все зрозумію.

— Мила моя, пробач мені... — я впав на коліна перед нею, стримуючи сльози. Який же я бовдур. А якби не крик Каміли, це була б зрада, яку я ніколи б собі не пробачив. — Каміло, нічого не було. Пробач, що взагалі привіз тебе сюди. Ми не мали їхати. Пробач мені.

   Вона приклала свій маленький пальчик до моїх губ.

— Марк, я не можу більше тут залишатися. Ходімо до машини.

   Каміла сіла за кермо, і ми вирушили до її батьків. Усю дорогу ми мовчали. Вона була такою спокійною, що мене аж пересмикнуло.