Залишитися з тобою

Ірина

12 Частина

Вона вибігла з класу так швидко, що я просто розгубилася, не встигнувши зрозуміти, що сталося. Її очі, сповнені сліз, які вона ледь стримувала, а обличчя виражало глибоке обурення та образу. Було одразу зрозуміло по її виразу, що те, що сказав Денис, вразило її до глибини душі. Я відчула, як у моєму серці з’являється тривога — що ж могло статися, щоб викликати таку бурю емоцій в ній?

Денис, сидячи на своєму місці, виглядав збентеженим. Його погляд блукав по столу, немов він намагався знайти там відповідь на запитання, яке, очевидно, його мучило. Я насмілююсь запитати, що ж сталося між цими двома, відчуваючи, як у мені наростає тривога.

- Щось сталося, Денис? — схвильовано запитую, намагаючись прочитати його думки. Він здається таким закритим, що я відчуваю, як серце стискається від тривоги. Можливо, він зізнається мені пізніше? Можливо, саме зараз він відкриє свою душу, і я зможу зрозуміти, що відбувається.

- Ні, нічого, — відповідає він, намагаючись говорити спокійно, але в його голосі чітко відчувається невпевненість. Його слова звучать як порожній звук, що не перекриває тієї напруги, яка висіла в повітрі, як важка хмара перед бурею. — Продовжуйте урок.

Але я не можу просто так повернутися до уроку. В мені прокидається бажання розібратися в цій ситуації, адже я відчуваю, що щось не так. Серце б’ється швидше, а думки мчать, намагаючись знайти відповідь на те, що сталося. Що ж такого міг сказати Денис Каті, яка чуть не плаче? Було ж одразу зрозуміло, що він не хотів нічого казати при своїх однокласниках і можливих друзях.

- Після уроку залишись, Денис, поговоримо, — додаю я, оглядаючи всіх учнів. — Думаю, ви всі підготували три-п’ять слів, описавши себе.

Я спостерігаю, як деякі учні перешіптуються, а інші з цікавістю дивляться на Дениса. В мені наростає відчуття, що щось серйозне відбувається, і я не можу залишити це без уваги. Я готова боротися за правду, навіть якщо це означає зіткнутися з невідомим. Чи зможе Денис поділитися своїми переживаннями? Чи зможу я допомогти Каті?

- Хто готовий перший? — запитую, дивлячись на учнів. Повний ліс рук одразу ж зрозуміло. - Значить, йдемо по списку, — додаю я. — Antolyuk Sofia - (Антолюк Софія).

Дивлячись на дівчину, яка сидить навпроти мене на першій парті, я помічаю, як вона легко піднімається з місця, але все ще невпевнено дивиться на мене.

- I am modest, creative, and sometimes funny — (Я скромна, креативна, іноді весела).

- That's good, well done! — (Це добре, молодець) — додаю я, спостерігаючи, як вона легко сідає на своє місце. 

- Baglai Taras — (Баглай Тарас). — Він також піднімається зі свого місця, тримаючи в руках свій олівець.

- Creative, kind, cheerful, brave, lazy — (Творчий, добрий, веселий, сміливий, ледачий).

- Very good! What kind of creative work do you do? — (Дуже добре! Якою творчістю ти займаєшся?)

- Drawing, guitar, sculpting — (Малювання, гітара, ліплення).

- Very good, next! — (Дуже добре, далі) — додаю я.

І тут дзвонить дзвінок на перерву, як на зло. А так все добре йшло. Звук дзвінка заповнює клас, і учні, наче звільнені з неволі, починають підніматися зі своїх місць. Хтось радісно переглядається, обговорюючи свої вихідні один з одним. Деякі з них виходять у коридор, інші ж залишаються на місці. Я спостерігаю за цим, усміхаючись.

Софія, все ще злегка сором'язливо, підходить до Тома. Я не чую, що вона йому говорить, але на його обличчі з'являється легка посмішка. Він робить глоток з паперового стакану, піднімається на свої ноги і йде до мене.

- Мам, ми постараємось повернутись до уроку, — додає Том, кладучи інший паперовий стакан з чаєм мені на стіл. — А якщо ж не встигнемо, ти зрозумієш.

Я кидаю на них доброзичливий погляд.

- Звісно, я розумію, — відповідаю я, усміхаючись. — Головне, щоб ви повернулися на урок, — додаю, дивлячись на Софію. Вона легко відводить погляд, не наважуючись зустрітися з моїми очима.

Том кидає мені один погляд, ніби кажучи, що все буде добре, і вони виходять з класу. Мені стало цікаво, куди вона його покликала, від чого у мого сина з'явилась така посмішка. Я беру легким рухом руки стакан з чаєм, тягнучи його до губ, і роблю глоток. Смачний, хоча трохи й застиг.

- Ірина Мирославівна, — говорить дівчина Юля, підходячи до мене.

- Так, — відповідаю, кладучи чай на стіл. — Що таке, Юль? Що сталося?

Дівчина злегка вагається, намагаючись знайти правильні слова, але насмілюється.

- Можна мені піти сьогодні після третього уроку? У мене є дуже важливі плани, і вони термінові, — додає вона, сідаючи за парту Софії. — Дуже потрібно, чесно.

- Гаразд, а якщо не секрет, то навіщо?

- Мені потрібно на підробіток, — відповідає вона, опускаючи очі.

- Добре, але скажеш однокласникам, що я тебе відпустила, і щоб вони сказали іншим учителям, — кажу я, намагаючись бути підтримкою для Юлі.

- Добре! — радісно відповідає вона, піднімаючись з місця Софії. Її посмішка така яскрава, що здається, ніби вона не може повірити, що може так зрадіти лише від того, що її відпустили.

Не знаю, чи роблю це правильно, але якщо вона просить, то, напевно, це потрібно зробити. Мені ж хочеться сподобатись своїм учням.

Юля швидко сідає за свою парту, коли до неї підходить однокласник Микола — блондин, який злегка підсідає до неї і щось говорить. Від його слів її усмішка раптово зникає, а обличчя стає незадоволеним. Вона штовхає його з парти, від чого його вираз стає ще більш злим.

- Відстань від мене, придурок! — крикнула вона так голосно, що всі в класі це почули.

Більшість учнів, що залишилися в класі, спостерігали за цією сценою, як і я. Їхні обличчя знову наповнюються посмішками, ніби вони вже давно знали, що ця ситуація ніколи не закінчиться добре. В кімнаті відчувалася напруга, але водночас і легкість, адже такі моменти, хоч і конфліктні, створюють певну атмосферу близькості між учнями.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше