2 Частина
Таксі вже стояло під під’їздом і терпляче чекало нас. Мовчки виходячи із сином із квартири, я зачиняю двері, і ми крокуємо до ліфта. На дверях невеличка записка: ліфт не працює. Серйозно? Його ж тільки-но ремонтували... Та що вдієш. Йдемо сходами. Том, як завжди, спускається першим і ввічливо тримає двері для мене. Холодний грудневий вітер зустрічає нас на вулиці, а сніг уже лежить товстим шаром, хрустячи під ногами.
- Ось наше таксі, — каже Том, помітивши автомобіль. Він одразу відчиняє передні дверцята і сідає поруч із водієм, хоча прекрасно знає, що це моє улюблене місце. Без жодного слова займаю місце ззаду. - Салон 'Кристал', — коротко звертається він до водія, і машина плавно рушає з місця. Не пригадую, коли востаннє скористалася послугами таксі. Поїздка тривала зовсім недовго — могли б і пішки дійти, аби зекономити, але якщо Том так вирішив, сперечатися немає сенсу.
Авто зупиняється біля салону. Том дістає гаманець, витягає 23 долари й не бере решти — прощається з водієм і виходить першим. Слідом йду й я. На фасаді велика вивіска "Кристал", величезні скляні вікна святково прикрашені бантиками та малюнками. Виглядає чарівно.
- Ходімо, — Том лагідно бере мене за руку, мов маленьку дитину. Його тепла долоня м’яко веде мене вперед вузькими сходами. Я намагаюся не відставати, хоча він рухається доволі впевнено та швидко.
Зайшовши всередину салону, ми зупиняємося біля рецепції, де молода усміхнена працівниця привітно зустрічає нас.
- Ви записані? — запитує вона, уважно розглядаючи нас. Здається, сюди потрапити без попереднього запису важко. Ледь помітно торкаюсь руку Тома іншою рукою, привертаючи його увагу.
- Може, підемо звідси? — прошепотіла я йому так тихо,як могла, щоб уникнути незручного становища. Та дівчина, схоже, все ж почула мої слова й трохи здивувалася; мені стало ніяково.
- Так-так, ми записані на моє ім’я. Просто сьогодні замість мене буде мама. Я — Вільям Том, — спокійно відповів син і жестом показав на мене.
Привітно киваючи, працівниця швидко почала шукати нас у своєму блокноті.
- Так, ось ваш запис на першу годину. Майстер наразі зайнятий — чи не хотіли б ви зачекати? Ось у нас тут затишний куточок із диваном і столиком. Чай чи каву?
-Два чаю, будь ласка, — відповідає Том раніше за мене й тягне до запропонованого куточка. Щойно сіли, як його теплий дотик зник: він розслабився на дивані та одразу потягнувся за цукеркою зі столу. Розпакував її швидким рухом і кинув обгортку прямо на стіл. Обгортка мало не злетіла до паркету.
І я не змогла з терпіти і сказала:
- Хіба важко покласти? — звертаюся я до сина. Він поглядає на мене через плече ліниво й промовляє:
- Мам, – його голова ліниво повернулася в мій бік, а голос прозвучав впевнено. – Ніхто ж мені нічого не скаже, правда? А ти можеш просто не зважати на це? От-от чай принесуть.
Як я можу не зважати на це? Ані на його слова, ані на його дивну поведінку? Де подівся той хороший син, яким він був раніше? Ця ситуація вже викликала в мені майже фізичну відразу до самої теми. Кожна спроба поговорити з Томом про те, чи готовий він жити з ним, перетворювалася на сцену неконтрольованої агресії. Він різко забороняв навіть згадувати його ім'я, хоча сам часом невимушено про це говорив.
Мої думки перервала дівчина, що вчасно поставила на стіл дві склянки чаю.
- Дякую вам. - відповідаю.
- Прошу. Зараз ще печиво принесу, – усміхнулася вона привітно.
- Не потрібно, у нам уже достатньо, – ввічливо заперечила я.
- Як ні, принесіть! – зрізав Том сердитим тоном.
Дівчина лише кивнула і швидко вирушила по печиво. Тим часом Том нахилився ближче і прошепотів:
- Просто розслабся, мамо. Я ж за все плачу.
У цьому і було найбільше обурення: яким саме чином за все платить він, а не я?
- Це я маю платити за це, – відповіла я спокійним, але знервованим тоном, повернувшись до нього так близько, що наші погляди зустрілися. – Я повинна заробляти гроші, щоб ти міг рослабитис, а не я.
- Не починай знову, – різко кинув він і відвернувся. Ця зміна настрою змусила мене здригнутись.
- Не роби так різко, Том. Ти мене налякав.
- Добре, мамо, – буркнув він тихо.
За кілька секунд дівчина повернулася і принесла шоколадне печиво. Я вагалася трохи, але зрештою не втрималася і скуштувала його разом із чаєм. І це було неймовірно смачно. Незабаром нам повідомили, що майстер вже може нас прийняти в кабінеті. Виявилося, що це не просто майстер — це найкращий молодий спеціаліст у цьому салоні.
Перше, що мені мені запропонували,– це легкий розслаблюючий масаж, який тривав близько тридцяти хвилин. Після того швидко помили голову, ми одразу приступили до вибору зачіски та макіяжу, які б ідеально пасували до мого образу. У цей час Том майже весь час залишався поруч, уважно слухаючи поради майстрів та пропонуючи свою допомогу у прийнятті рішень. Атмосфера була такою теплою і приємною, що здавалося, я опинилась у центрі турботи та уваги. Одна з майстринь методично накручувала моє волосся у ніжні локони, закріплюючи їх тонкими шпильками, щоб створити легку, невимушену зачіску. Інша майстриня тим часом акуратно наносила макіяж, ретельно підбираючи кольори, щоб вони вдало підкреслювали природну красу моїх блакитно-сірих очей.
Час минав непомітно, ніби хтось взяв і просто стер годинник із цього моменту. Я занурилася у процес, ловлячи кожну мить та насолоджуючись своїм перевтіленням. Побачивши себе у дзеркалі, я неначе зустріла іншу жінку — настільки образ відображення відрізнявся від тієї «мене», яку я бачила щодня. З дитинства я відчувала невпевненість у своєму зовнішньому вигляді. Мою руде волосся та веснянки завжди здавались моїм недоліком. Я їх не любила з самого малечку, і навіть у сильному бажанні переховувала себе від світу через них. У шкільні роки кілька хлопців особливо любили ображати мене через це — вони склали грубу пісеньку про мою зовнішність і не могли втриматись від вульгарних жартів на мою адресу.
#2859 в Жіночий роман
#11717 в Любовні романи
#4504 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.05.2025