Глава 1

— Ну що, ти готова? — запитав Роберт.
Сьогодні вони збиралися піти до ресторану. Це був їхній єдиний спільний вихідний.
— Так, ходімо. Я готова.
Роберту було тридцять сім років, Лізі — майже тридцять. Разом вони жили вже майже вісім років.
Ліза одягнула довгу червону сукню з високим розрізом на нозі. Темне хвилясте волосся красиво спадало на плечі. На високих підборах вона здавалася ще вищою за Роберта. Йому це ніколи не подобалося, хоча він чудово розумів, що вони їй неймовірно личать.
— Після ресторану підемо до театру? Що скажеш? — запропонувала Ліза.
— Добре, підемо.
Та насправді Роберт уже давно жив за інерцією, ніби просто плив за течією сімейного життя. Він майже перестав помічати дружину. Згодом у його житті з'явиться молода вродлива блондинка, яка переверне все догори дриґом. Але це буде пізніше.
Поки що вони обоє лише вдавали щасливе подружжя, хоча давно вже такими не були. Роберт жив власними інтересами, а Ліза майже весь час присвячувала роботі. Раз на місяць їм вдавалося вибратися разом до ресторану чи кіно, але цього було замало, щоб підтримувати сімейне тепло.
Для справжнього затишку потрібна любов.
Кажуть, що народження дітей зміцнює стосунки. Проте це відбувається далеко не в усіх сім'ях, особливо коли чоловік і дружина давно стали чужими одне одному.
Роберт хотів пожити для себе, а Ліза ніколи йому не заперечувала. Зовні вони здавалися красивою та успішною парою, але за зачиненими дверима панували байдужість і віддаленість. Кожен дедалі більше думав лише про власні потреби, і саме егоїзм повільно руйнував їхній шлюб.
Можливо, їхні стосунки ще можна було врятувати. Але для цього потрібне було бажання хоча б одного з них. На жаль, такого бажання не мав ніхто.
Здавалося, що кохання непомітно згасло, поступившись місцем сірим будням. Саме це й стало початком кінця.
У подібних стосунках живе чимало сімей. Просто більшість воліє робити вигляд, що все добре.
Після ресторану вони пішли до театру. Купили квитки й сіли на останньому ряду.
Колись вони дивилися одне на одного закоханими очима, трималися за руки, мріяли про майбутнє. Минуло лише кілька років — і між ними виросла невидима стіна.
— Ну як тобі вистава? — запитав Роберт після закінчення.
— Дуже сподобалася. Дякую за цей вечір.
Потім вони стояли на набережній і милувалися вечірнім озером. У тихій воді відбивалося місячне сяйво.
На одну коротку мить їм здалося, що ще не все втрачено. Що ще можна все змінити.
Але вже за кілька секунд вони знову повернулися до звичного мовчання.
Наступного ранку Ліза, як завжди, вирушила на роботу. Вона працювала керівницею аптеки. Робота їй подобалася, хоча в глибині душі вона завжди мріяла зовсім про інше. Ще зі шкільних років Ліза навчалася гри на фортепіано і часто уявляла себе на великій сцені, але життя склалося інакше.
— Доброго ранку, дівчата! — усміхнулася вона, зайшовши до аптеки.
— Доброго ранку, Лізо! — привіталися працівниці.
— Як справи? Усе спокійно?
— Так, усе добре, — відповіла одна з фармацевток.
Колектив поважав Лізу. Вона була справедливою керівницею, але завжди розділяла роботу й особисте життя. З підлеглими підтримувала добрі, проте суто професійні стосунки.
Іноді їй дуже хотілося мати справжню подругу — людину, з якою можна було б просто прогулятися містом, випити кави або поділитися своїми переживаннями.
Дивно, як серед тисяч людей можна почуватися самотньою.
У своєму кабінеті Ліза сіла за стіл і почала розбирати документи, що накопичилися за вихідні.
«Скоро наша сьома річниця шлюбу, — подумала вона. — Треба влаштувати Робертові сюрприз. Ми вже давно не проводили романтичних вечорів удвох. Куплю гарну білизну, приготую вечерю... Можливо, ще не все втрачено».
Закінчивши роботу, Ліза заїхала до магазину. Вона вибрала красиву білизну й дорогою додому усміхалася своїм думкам.
Та сюрприз чекав зовсім не на Роберта.
Відчинивши двері спальні, Ліза завмерла.
На їхньому ліжку вона побачила Роберта з напівоголеною світловолосою дівчиною. Вони навіть не помітили її появи.
Світ ніби завмер.
Ліза не закричала. Не влаштувала скандалу. Не розбила посуд і не почала з'ясовувати стосунки.
Вона мовчки зачинила двері й вийшла з квартири.
Лише пройшовши кілька сотень метрів, вона усвідомила, що сталося.
«Як давно це триває? — думала вона. — Місяць? Рік? Чи, можливо, ще довше?
Хоча... якщо чесно, я давно відчувала, що між нами щось змінилося.
Найболючіше навіть не те, що він мене зрадив. Найстрашніше — це розуміння, що моє звичне життя зараз руйнується.
Я можу повернутися додому й сказати все, що думаю. А можу зробити вигляд, що нічого не сталося.
Чи готова я сьогодні змінити все своє життя?
Ні...
Поки що — ні.
Я живу в його квартирі. Моя робота поруч із домом. Якщо зараз усе зруйнувати, доведеться починати життя спочатку.
Я не готова».
Вона подивилася на годинник.
До шостої вечора залишалася майже година.
«Я просто погуляю парком. Повернуся додому в той самий час, як завжди. Нехай він навіть не здогадується, що я все бачила».
Незабаром Ліза вже сиділа на лавці серед літнього парку.
Навколо вирувало життя.
Діти сміялися, каталися на велосипедах і самокатах. Молоді батьки прогулювалися алеями, тримаючись за руки. У повітрі пахло липою й нагрітою сонцем травою.
Здавалося, саме літо шепотіло людям:
«Цінуйте ці миті. Вони не повернуться».
Ліза дивилася на щасливі обличчя й відчувала, як усередині наростає порожнеча.
У неї теж була сім'я.
Принаймні так здавалося всім навколо.
Насправді ж залишилася лише красива оболонка без любові й тепла.
Їй хотілося плакати, але сліз не було.
Лише страх.
Страх перед невідомістю.
Страх втратити все, що вона будувала багато років.
І саме цей страх не дозволяв їй зробити крок у нове життя.