Розділ 2

-Март,  ти знову спізнюєшся. Як я поясню це Еммі?
-Не доведеться. Вона ще певно обирає сумочку чи туфлі.
-Чоловіче, доки ми доберемось до місця призначення його вже закриють.
-Знайдемо інше.
-Це не смішно. Я бронював столик за місяць. 
-Скоро буду.
-Чекаю.
Чергова вечеря з другом Едиком – приємна річ, але не тоді коли він вперто намагається звести тебе з своєю сестрою бо: «ми ж тоді будемо справжніми бро. І я знаю ти найкращий для неї». Це по-дитячому. Март волів би допомогти тій куцій дівчині з валізою. Донести до її дому, де б він не був. Вчинити щось неймовірне і нове. Йому було нудно. Він всюди був і бачив все, однак дурниць не робив ніколи. Кожне рішення зважував. Знудився. 
- Водію, зупиніться будь ласка біля «Баркаса». Вип’ю кави. Почекаєте.
- Так, пане. Перекурю теж.
Дістав цигарки, сьорбнув кави. Все як завжди – лише б потягти час…
-А хап би його побрав… Ну, що я зроблю? Маршрутка зламалася. Доберемось якось. Так, мамо, папа бо батарея сідає. Чуєш, чоловіче, підкури будь ласка.

• 
  -Так, звісно. 
  І тут наче хтось стукнув його по голові: вона - куца дівчина з валізкою. Його шанс втекти з цього міста. Шанс на пригоду.
  - Хочеш кави? 
  - Давай. 
  Вона сміливо сьорбнула і затягла цигарку.
  Я – Март. Маєш заплатити за каву.
  Це ж як? Ти що здурів?
  Дозволь проведу тебе до дому.
  Вона розсміялась.
  ох, я не можу. Я не з тих, ну, ти зрозумів. 
  Я не в тому сенсі. Бачив тебе ще в аеропорту. Твоя валіза і транспорт зламані. Я доправлю тебе додому.
  Ти слабий? Чи маніяк?
  Слабий маніяк. Хочу втекти від перспективи побачення  посилаючись на волонтерську роботу. 
  Ну, волонтере, я не сама. Нас двоє.
  Це ще краще.
  І ми здалеку.
  Супер. Куди їдемо?
  Рівне.
  Просто чудово. Ласкаво прошу до таксі, леді.
  Красно дякую, сееер.
  Чому Яна погодилася? Бо не боялася. Бачила поганих людей і вміла їх вирізняти з поміж інших. Та й приваблювало те, що в її крові закипів адреналін і шалений потяг до пригод.
  І щось таки було в тому Марті…Март? Що за…?

Яке твоє повне ім’я? 
Мартин Боруля.
Я серйозно…
А твоє?
Яна Королевич.
Мартин Журавський.
Приємно.
Мені теж. Звідки їдеш?
З роботи. Гастарбайтери ми. А ти?
Я теж, можна сказати, гастарбайтер. З роботи і на роботу.
       
Дорога була цікавою. Говорили ні про що. Март не допитував, Яну теж не цікавили деталі його життя. Це знайомство, певне, буде як безліч інших, скороминуще і випадкове. Але як же добре поговорити досхочу про дрібниці, пожартувати і подуркувати. Власне, дуркували дівчата, однак і Март не був позбавленим почуття гумору . За вікном блимкали машини і ліхтарі, пропливали брудні села і голі дерева. І час ішов надто швидко.
Март все думав, як продовжити цю ніч у день. Вимкнув телефон бо не хотів пояснювати Еду де він. Вперше він зустрів таких дівчат: відчайдушних і безстрашних, вони здавались несерйозними і незрілими однак хлопець знав, що кожна має свою маску. 
Приїхали.
Оце тут живуть малі гноми?
Панельна п’ятиповерхівка  на краю міста. Невеликий дворик і іржаві сміттєві баки. Все як всюди. Марту ніколи не доводилося бувати в таких будинках. А ще він не бачив дівочих кімнат. Його мозок ніяк не міг знайти шляху, щоб лишитися тут іще на трохи.
Так, тут ми живемо. Бери валізу. Нам на 5 поверх. Ліфта нема. 
Добре. 
Лишишся на каву і на сніданок. Відпусти таксі.
«Серйозно?»-пронеслося в голові Марта. Ця дівчина була безпосередня і щира. Вона не бачила нічого дивного в тому, щоб запросити незнайомця до себе в дім. Вона не ніяковіла і не червоніла. Здавалося, ніби вона знає його довгий час. А він не знав про неї нічого і дивувався її простоті. Вона була гарна і  кумедна: худа, мала зростом з виразними зеленими очима і повними губами. На голові казна що:  охайна зачіска скуйовдилася, довге темно-русе волосся сплуталося ззаду, наче гніздо пташки.  Через завеликий сірий худі і масивні білі кроси її ноги здавалися сірниками. А ще вона пахла незвично для дівчини: її парфуми були чоловічими. Вся вона була ніби з мультика. Коли всміхалася в кутику губ робилася мила ямочка. Добре, що вона так багато сміялася, бо тоді була дуже гарна. 
Проходь. Валізу постав у праву кімнату.  Я поставлю чайник. Каву? 
Так. 1 ложечка кави і три цукру.
З іншої кімнати визирнула Ліля: «Я спати. Не чіпай і не буди. Збудиш – приб’ю»
Квартира була невеликою. Дві кімнати, маленька кухня і санвузол. Було чисто і тепло, певно хазяйка квартири підготувала її до приїзду дівчат. Каву вийшли пити на балкон. 
Вибач, з сніданком доведеться зачекати: збігаю в магазин бо дома нічого їстівного, крім цукру та солі немає.
Можна сходжу з тобою.
Так, звісно.
Чому не живеш з батьками?
Ну…Довга історія. Якщо загалом -  не сходимось характерами. Та й молоді вони ще. Хай любляться вдвох. А ти чому втік з побачення? Не думаєш, що так не гарно?
Це й побаченням важко назвати. Маю друга дитинства, який намагається звести мене з своєю сестрою і на всі наші зустрічі приводить її. Вона переконана в своїх ліричних почуттях до мене, а я певен, що це Ед їй навіяв. 
А як щодо твоїх почуттів?
Я для цього ще не дозрів. Я багато вчився, тепер працюю. Я не мав часу на серйозні стосунки: весь час був зайнятий, але певен, що оберу точно не Емму. Вона мене не приваблює і не цікавить.
Чому ти не скажеш цього Еду? 
Не кажу, бо не хочу образити. Хоча, він би вже мав зрозуміти, що я відчуваю з моєї поведінки. 
Він не розуміє твоїх натяків. Для цього є слова. Не будь  боягузом. Він же твій друг.
Ти права. Я – боягуз. Я ніколи не робив чого хочу, окрім цієї ночі. Я знаю всю вагу відповідальності за свої рішення…
Тому уникаєш їх? Тому утікаєш? 
Не втікаю. Думаю, як вчинити мудро.
Це і називається втечею.