- 4 -

Він був одним із перших, хто повірив у той експеримент. Мій чоловік. Він взагалі не любив просиджувати в Мережі просто так. Не вважав це відпочинком. Користувався Інтернетом лиш на роботі і суто по питаннях своєї будівельної сфери. І мені неодноразово казав, щоб покинула займатись непотребом. А як я могла коли за роки старань врешті відчула себе популярною?

Усе почалось після повноліття, коли батьки подарували мені новенький смартфон. В основному це було для навчання в університеті. А я досить швидко розібралась, що в Мережі можна і книги читати, і ігри грати, і різні фільми для розрядки дивитись. Пізніше сподобались мені відео однієї популярної тоді блогерки, і якось подумалось: а чим я гірша? Теж так можу...

Не знаю, можливо, Толік подумав, що я віддалилась, але ж це не так. Завжди була поряд і хотіла, аби він підтримав мене, так як я його із розвитком бізнесу. Але він встромив ножа у спину. От як виберусь звідси, обов'язково опублікую статтю про довіру між подружжям. Фоловери таке люблять. 

І от ще що подумала: може, завести щоденник? Бо всі круті ідеї боюсь, що забуду у цих сірих нескінченних буднях.

Уже минув тиждень мого перебування в таборі. Довелось звикнути до паперового календаря, що висів у коридорі, і настінного круглого годинника у кухні. Подумки щовечора закреслювала в голові цифру прожитого дня. Раніше для цього у мене був дисплей айфона.

Мало-помалу входила в ідіотський режим. Вечорами думки так і крутились навколо того, що от я могла б подивитись чергову серію "Друзів" чи іншого "мила", або пограти в "Майнкрафт", чи затіяти переписку з одним із віртуальних фанатів... Ех, все життя в айфоні було. Так я постійно відволікалась, чекаючи Толіка з роботи, так проводила час, коли він приходив невдоволеним і завалювався спати, не бажаючи виконувати подружній обов'язок...

Ні, не збираюсь звикати до цієї божевільні! Нав'язлива думка про втечу ні на мить не полишала. Я лиш уважно слідкувала, вивчаючи можливі способи накивати п'ятами. З Іванкою і Тарасом ми були здружились, ні дня не минало, аби не перемовились словечком. Щоправда, хлопця я бачила рідше, адже він постійно пропадав у чоловічій команді.

За роботою не було вільного просвітку. Чоловіки займались укріпленням території та будівництвом двох нових будівель. Спершу вирубували дерева, потім ось недавно прокладали в землю труби, здається, на воду, потім бачила, що фундамент ставили. Поставка необхідних матеріалів, приладів, продуктів та інших речей проводилась раз у три дні. Приїжджала фура, і ми всі дружно її розвантажували.

Наскільки знаю, тут задумали побудувати відпочинковий комплекс з басейном, альтанками, кафе і навіть сценою для вечірніх виступів.

У жінок роботи теж було немало. Ми куховарили, прибирали, чистили взуття і одяг... Прання проводилось вручну. Вчора мені навіть доручили білити стелю у приміщенні, сусідньому з кабінетом охорони.

Засуджені більш-менш змирились. Від старших жінок чула, що їм такий устрій навіть подобається.

Ну як так, скажіть-но мені? Ми в тисячах кілометрів від цивілізації, навіть не знаю чи хоча б у Київській області, без зв'язку, замкнені за високою майже триметровою огорожею. Її із металевих прутів спорудили, здається, на другий день, і підключили сигналізацію. Якщо хтось близько підходив чи торкався її, охоронці одразу ж про це знали, байдуже, що в той час вони могли знаходитись деінде.

Ні, я хочу додому! Перше, що планую зробити - піти від нього. Далі не зможу жити з ним разом. Вимальовувався план. Спочатку я попросила Іванку і Тараса більше щось рознюхати про вартових, але так, щоб не було підозріло. Власне, Тарас мені й розповів про принцип сигналізації на огорожі. Система наче працювала цілодобово, але мав бути час, коли її перезавантажували.

Отже, все можна вимкнути, знати б тільки, у кого пульт і як його викрасти. Аби не здатись підозрілими нам з Тарасом довелось підтримувати чутки про романтичні почуття між нами, а Іванка мала намір своїми базовими прийомами якось розговорити охоронців. Але ходити за цигарками, як це вона зробила тоді, уже заборонялось. Поручнику доповіли про нашу самовільність, і відтоді нічні вилазки довелось припинити.

Перед дев'ятою увечері проводилась перекличка, наче в армії, а тоді всі як один мусили лягати. Поставили чергових, які пильнували за нашими кімнатами до ранку. Боронь Боже, вони б почули якийсь шепіт. А до вартових слід було звертатись через старшого зміни, заступника Григорія, і це тільки по нагальній потребі.

Тепер я їх ні до чого не змушую. Хочуть лишитись, то нехай лишаються. А я піду. Не витримаю тут.

І задумала усе провернути сьогодні. Мені потрібен пульт і приблизно п'ять хвилин, аби втекти непоміченою. До охорони підходити було небажано, тож я вирішила прокрастись у кабінет Григорія. У нього точно має бути щось, що відключить систему. Іванці з Тарасом нічого не сказала, бо не хочу їх підставляти.

Весь день спостерігала за Поручником. Наче такий, як завжди. Холодний, без емоцій, роздає розпорядження і слідкує за їх виконанням.

Дочекалась вечері. Конвоїри в дверях суворо наглядали за спільною трапезою. Я хвилювалась, тому й з'їла овочевого рагу зовсім мало. Як зазвичай, прибрала за собою, і не чекаючи на інших, пішла до виходу.

- Куди? Зараз перекличка буде, - зупинив мене один із чергових.

- Що, в туалет сходити не можна? - я постаралась виглядати переконливою. З секунду він роздумував, потім пропустив, але на обличчі я побачила чітку недовіру. Ну й нехай! Якщо все вдасться, я зможу забути це як страшний сон.

Ванна кімната і кабінет начальника знаходились зовсім в протилежних місцях. Озирнулась. Так, наче нікого не видно. Тоді тихенько прошмигнула в вузенький прохід і зупинилась біля стіни якраз навпроти тих дверей. Табличка з написом прізвища наче так і світилась темною аурою і зловтіхою.

Глибоко вдихнула і вже збиралась проникнути туди, але... Почула виразний голос. От лихо! Він іще на роботі! Але як так? Він мав би вже давно додому поїхати, як робив це завжди. Чорт! І що тепер?