Розділ 9

Мені хотілося втекти якнайдалі з цього будинку. Мій мозок не сприймав такої правди. Я не вірила словам тій божевільній. Вона точно бреше, щоб я ще більше мучила себе.

— Мелісо, що з тобою? — У коридорі мене зустрів тато. Він обережно схопив мої обидві руки, вдивляючись в мої очі. — Ти в порядку?

Я часто покліпала очима, дивлячись на нього. З ним у мене були певні схожості зовні, а от з мамою і сестрою — зовсім ні.

— Тату, — прошепотіла я. — Бабуся... Вона говорила мені різні дурниці.

— Що вона тобі сказала? — спитав він напруженим голосом. — Що тобі сказала ця жінка, Мелісо?

Він з очікуванням дивився на мене, а його груди сильно здіймалися. Невже він злився? Але чому?

— Що я не ваша донька, — тихо відповіла. — Що моя рідна мама померла під час пологів. Ох, мені здається, що бабуся вже зовсім збожеволіла.

Я знервовано усміхнулася, а тато важко видихнув і заплющив очі. Я ще більше напружилася від цього.

— Вона не мала говорити тобі про це!

Він міцно стиснув щелепи так, що аж вена виступила на чолі. Я ніколи раніше не бачила його таким злим.

— Це правда? — шоковано спитала я. — Тату, скажи мені! Я повинна це знати.

— Так, — прошепотів він.

З очей покотилися сльози, і я відпустила його руки. Дихати стало важко. Усе своє життя я була обманутою. Ось чому мене не любили, ненавиділи та завжди принижували. Я не була їм рідною.

— Я справді вбила її?

Я підняла на батька погляд, повний сліз. Батько... Чи можу я тепер називати його так? І хто мій рідний тато? Так багато запитань.

— Сестра померла, коли народжувала тебе, — відповів він, а в його очах стояли сльози. — Але ти не вбивала її, Мелісо. Вона була фізично слабкою, а потім кровотеча...

— Не треба, — попросила я. — Будь ласка, не треба. Це занадто боляче.

Мої руки затремтіли. На ватних ногах я підійшла до дверей та вийшла на вулицю. Тато вигукнув моє ім'я за моєю спиною, але я більше не чула. Глибоко вдихнула холодне морозне повітря, а тоді чимдуж побігла. На вулиці вже встигло стемніти. Яскраві ліхтарі та серпанковий місяць у небі були єдиним джерелом світла. Сніг хрустів під ногами, коли я бігла вперед, не оглядаючись. Коли стало важко дихати, я зупинилася. В грудях пекло, а по щоках все ще текли сльози. Здавалося, що я от-от помру.

Я попрямувала вперед, хитаючись на підборах. Мені хотілося їх зняти, адже вже й ноги почали боліти. Тільки фізичний біль був маловідчутним зараз. Всередині все розривалося на малесенькі шматочки. Я довгий час просто несвідомо йшла туди, куди вели мене ноги.

Я помітила невелику лавочку біля якогось житлового комплексу та сіла туди. З очей знову покотилися сльози. І як тепер жити з такою правдою? Чому мене завжди усі обманюють? А ще тепер це клеймо вбивці. Я торкнулася рукою до своїх грудей та важко вдихнула повітря. Я майже задихалася. Підняла голову вверх, заплющивши очі. З неба пішов сніг — сильний, лапатий, але я зовсім не відчувала холоду. Потім опустила голову, поклавши її на свої руки та знову почала плакати. В цей момент я зламалася ще більше, аніж тоді, коли побачила те відео. Чому я не померла в тій аварії? Навіщо залишилася живою? Ці думки картали мене, мучили. Я довго сиділа в такій позі, бажаючи замерзнути.

— Меліса? — раптом почула поруч знайомий голос.

Я здивовано підняла голову вверх та побачила навпроти себе Макара. Що він тут робить? Швидко оглянулася по сторонах, намагаючись зрозуміти своє місцеперебування. Це місце здалося мені мутно знайомим.

— Мелісо, що сталося? — стурбовано спитав він.

Макар присів біля мене, схопивши мої руки у свої гарячі долоні. Я міцніше стиснула їх, намагаючись знайти тепло. Він уважно розглядав мене, а я не відривала свого погляду від його очей.

— Що ти тут робиш? — прохрипіла я. В грудях досі пекло від холодного повітря. — Як знайшов мене?

— Ти сама мене знайшла, — тихо відповів він. — Моя квартира неподалік.

— Дійсно. Я... Я не знаю, як прийшла сюди.

І це була правда. Ноги самі провели мене в це місце.

— У тебе такі руки холодні, — Макар нахилився та похукав на мої долоні своїм гарячим диханням. — Що відбувається?

Я мовчки заплющила очі. Сліз уже не було, але я відчувала, що вони знову збиралися вибратися назовні.

— Мої рідні — не мої рідні, — чесно відповіла я, бо мені хотілося поділитися цим з кимось. — Лише тато. Він — мій дядько.

— Що ти таке кажеш?

Я розплющила очі. Думала, що Макар дивитиметься на мене, як на божевільну, але він був таким схвильованим у цей момент.

— Мене народила його сестра, — сказала я. — І вона померла під час пологів. Мабуть, потім вони вдочерили мене. Я не знаю, бо не встигла спитати. Це мене шокувало. Я втекла в сльозах. Вона сказала, що я вбила її. Свою матір вбила, розумієш?

З моїх очей вкотре покотилися сльози. Я нахилилася ближче до Макара, а він раптом міцно обійняв мене. Так сильно, до хрусту кісток. Я поклала свою голову на його плече, ридаючи. Він приймав усе — істерику, мій біль, ридання. Макар мовчки гладив мене по спині, дозволяючи мені плакати на його плечі. Його обійми наче душили мій біль, забирали його.

— Це не так, Мелісо, — прошепотів чоловік мені на вушко. — Ти не вбивця, чуєш? Так інколи буває, але я певен, що твоя мати хотіла, аби ти жила. Вона віддала своє життя, щоб ти була щасливою.

— Як я можу бути щасливою, знаючи, що вона померла через мене? — спитала я, крізь ридання.

— Вона пожертвувала собою заради тебе. Впевнений, їй не хотілося б бачити, що ти сидиш тут і ридаєш. Так вийшло, Мелісо. Ти не зможеш цього змінити, але тобі варто рухатися далі. Життя інколи дуже сильно жорстоке. І люди теж бувають жорстокими. Наприклад, та людина, що вбила тобі в голову ці дурниці.

— Я не знаю, — мовила я. — Не знаю! Не знаю! Досі не можу повірити в це.

Я затремтіла, коли подув холодний вітер. Вже встигла добряче змерзнути тут, а ще відчувала, що пасма мого волосся задубіли.

— Ходімо! — Макар підвівся, тягнучи мене за собою. — Тобі треба зігрітися.

Це змусило мене відсторонитися від нього. Він схопив мене за руку та повів вперед тротуаром. Краєм ока я помітила на його плечі спортивну сумку. Я слухняно йшла за ним, бо у мене зовсім не було сил перечити. Очі пекли, щоки та губи щипало, в грудях боляче стискалося, а тіло тремтіло. У цей момент я почувалася на межі життя і смерті, і мені було байдуже, яка чаша ваг переважить. Макар привів мене до своєї квартири. Приємне тепло закутало мене у свої обійми. На мить усе здалося таким, як було раніше. Колись я часто залишалася в його квартирі. Ноги не тримали мене. Я сперлася спиною до дверей, а з моїх уст вирвався втомлений видих. Помітила, що Макар раптом присів переді мною. Я заворожено дивилася на те, як він знімав черевики з моїх ніг. Його турбота вразила та здивувала мене. Коли він впорався зі взуттям, то підійшов ближче, допомагаючи зняти куртку. Сніг на моєму волоссі розтопився, залишаючи мене з вологими пасмами.

— Тобі треба прийняти гарячу ванну, — сказав чоловік, схопивши мене за руку.

Я покірно йшла за ним, бо зовсім не мала сил фізично. Як тільки ми увійшли в ванну кімнату, Макар одразу ж відкрив кран з гарячого водою, щоб напустити воду. Я сперлася до раковини, дивлячись на себе у дзеркало. Вигляд у мене був просто огидний. Так і хотілося скривитися, що я і зробила.

— Тут є твій шампунь, гель для душу та ще якісь засоби, — сказав Макар, висунувши одну з шухляд. — Ти залишила це все, коли жила зі мною.

Він говорив ці слова з якимсь сумом. Макар уважно подивився на мене, а я дивилася на нього у відповідь.

— Це справді твоє, Мелісо. Я не брешу. Тут не було іншої жінки, окрім тебе.

У цей момент мені хотілося спитати, як тоді під його ліжком з'явилася сережка Ангеліни, але я змовчала. Не було сил думати ще й про це.

— Знаю, — тихо сказала. — Я користуюся лише цим шампунем.

Макар кивнув головою, а тоді вийшов з ванної кімнати. Я почала стягувати свій светр. Повільно зняла його, а тоді почала знімати вологі штани. Якраз у цей момент повернувся Макар. Його погляд швидко пробігся моїм тілом, а тоді він відвернувся і прочистив горло.

— Я приніс для тебе рушник і сухі речі.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Я буду у вітальні. Якщо раптом знадобиться допомога, то гукнеш мене.

— Добре.

Макар трохи вагався, наче не хотів залишати мене наодинці. Потім все ж вийшов, зачинивши за собою двері. Я повністю роздягнулася та залізла в гарячу ванну. Тепла вода допомогла мені розслабитися і трохи забутися. Деякий час я просто лежала, дивлячись у стелю. Потім помила голову та своє тіло. Я вибралася з ванни тоді, коли вода вже стала холодною. Макар приніс мені якісь свої спортивні штани, але вони були занадто великими для мене. У квартирі було тепло, тому я вдягнула лише його футболку, що досягала мені до середини стегна. Я почала витирати рушником мокре волосся та вийшла з ванної кімнати. Макар справді був у вітальні. Він знову швидким поглядом окинув моє тіло, зупиняючись на моїх ногах. Я підійшла трохи ближче до нього й опустилася на диван. Він мовчки забрав рушник з моїх рук, а тоді кудись пішов. Я підняла ноги на диван та обійняла їх своїми руками.

— Приніс тобі чай, — сказав Макар, простягаючи мені горнятко. — Це ромашковий. Сподіваюся, що допоможе тобі заспокоїтися.

— Я вже спокійна, але дякую.

Охопивши руками гаряче горнятко, я відчула неабияке тепло. Макар опустився на диван поруч зі мною. І поки я сиділа та пила чай, він не відходив від мене.

— Ти завжди була іншою, аніж твоя сім'я, — раптом сказав він. — Тепер я розумію чому.

— Я теж лише зараз це зрозуміла. Завжди думала про те, чому мама і сестра так сильно ненавидять мене, принижують. Вони вважали, що я якась не така. Це здавалося мені дивним, але я навіть не думала, що правда виявиться такою жорстокою для мене.

— Тільки не вини себе, Мелісо. Ти не винна, що з твоєю мамою таке сталося.

Я задумано подивилася в одну точку на стіні. Знаю, що це не моя провина, але слова бабусі були наче ніж в серце.

— І що тепер буде далі? — спитала я швидше у себе. — Я залишилася сама.

— У тебе є я.

Я повернула голову в сторону Макара, зустрічаючись поглядом з його темними очима. Ми зависли на декілька хвилин, споглядаючи одне на одного.

— Ти вже допила, — раптом Макар підвівся і забрав з моїх рук горнятко.

Він знову сховався у коридорі, а мені стало так самотньо тут без нього. Макар ще й чомусь не повернувся одразу. Коли я помітила його, то не змогла стримати своєї усмішки. Він знову сів біля мене, а я потягнулася до нього та міцно обійняла, уткнувшись обличчям в його груди. Чоловік ніжно провів своєю долонею по моєму волоссі, а потім почав погладжувати мою руку. Я чіплялася за нього, наче за рятівний жилет. Мені потрібна була підтримка, і він давав мені її в цей момент. Я забула абсолютно про всю ненависть та образи. Мені просто хотілося спокою. Приємні чоловічі дотики розслабили мене. Я заплющила очі, вдихаючи повітря, змішане з таким рідним запахом Макара.

— Спати хочеться, — прошепотіла я.

— Я віднесу тебе до спальні, — тихо сказав Макар.

Він почав підводитися, а я тихо застогнала, протестуючи. Мені не хотілося, щоб він залишав мене. Я не засну без його обіймів. Макар схилився в мою сторону та раптом підняв мене на руки. Я заворожено дивилася на його виражені та красиві риси обличчя, коли він ніс мене. Чоловік обережно положив моє тіло у ліжко. В кімнаті було темно, але я все ще могла бачити його очі. Макар вкрив мене ковдрою.

— Добраніч, — пошепки сказав він. — Я не турбуватиму тебе.

Він уже зібрався іти, як я різко спіймала його руку. Мої щоки почервоніли, і я важко ковтнула.

— Ти можеш залишитися зі мною? — тихо попросила я. — Ти потрібен мені, Макаре.

Чоловік завмер на деякий час. Потім він легко кивнув головою. Я посунулася на ліжку, а він ліг поруч зі мною, пригортаючи мене у свої обійми. Макар вкрив нас обох ковдрою. Я поклала свою голову на його груди та заплющила очі, слухаючи стукіт серця.