Розділ 5

Дзвінок у двері змусив мене відірватися від складання речей. Я насупилася, глянувши на годинник. Ще було занадто рано до приїзду Макара. Я поспішила до вхідних дверей, а коли відчинила їх, то побачила Софію, що одразу ж кинулася мені на шию з обіймами.

— Вибач! Вибач! Вибач, Мел! — почала вона, міцно хапаючись за мою шию. — Я жахлива подруга.

— Все добре, — тихо сказала я.

Вона відсторонилася від мене та засмучено похитала головою. Її світлі кучері були в неохайному безладі, тому я трохи незрозуміло глянула на неї.

— Щойно з аеропорту, — пояснила вона. — Спочатку була у відпустці, а потім у мене було відрядження. Я тому не змогла приїхати, коли дізналася про аварію.

— У мене теж відрядження, — пробурмотіла я та попрямувала до вітальні. — З'явилося непогане замовлення, і Макар дав мені цей проєкт.

— Як у вас усе? — поцікавилася подруга. — Востаннє, коли ми розмовляли, ти була такою щасливою. Раділа, що він зробив тобі сюрприз на твій день народження.

— Я не пам'ятаю цього, Софіє.

Дівчина шоковано завмерла на одному місці. Я увійшла до своєї спальні та повільно опустилася на підлогу, продовжуючи складати валізу.

— Ти жартуєш? — спитала за моєю спиною подруга. — Тобто, як не пам'ятаєш?

— У мене часткова амнезія, — тихо сказала я. — Не пам'ятаю нічого, що сталося за останні чотири місяці.

Софія голосно зітхнула та опустилася на підлогу поруч зі мною. Вона уважно глянула на мене своїми зеленими очима.

— Це, мабуть, жахливо. Мені так шкода, Мелісо? А як Макар?

Я сердито глянула на подругу. Так, я розповідала їй раніше про те, як нам з ним добре разом, але в цій ситуації він абсолютно не жертва, якою його чомусь роблять усі.

— Мене це не цікавить, — буркнула я.

— Чому? Ти знову ненавидиш його? — Софія нахилилася ближче до мене.

— Ненавиджу! І я не хочу більше про нього говорити. Краще ти розкажи, як у тебе справи.

— Це повний триндець! — сказала дівчина та невдоволено похитала головою. — Я скоро збожеволію на тій роботі, чесне слово.

— А що не так? — зацікавлено спитала я, глянувши на подругу.

— Усе, як і в тебе, — буркнула вона. — Жахливий і нестерпний бос, який перетворив мене на свою секретарку. Бігаю за ним наче мишка та виконую все, що він скаже, аби не злився. Мене це вже так дістало!

Я тихо засміялася, бо вираз обличчя Софії був таким смішним.

— Не пощастило нам з начальниками, — зауважила я.

— Це точно! — Софія ображено надула губи. — У мене ще й колектив такий нудний. Навіть подруги не знайшлося за цей рік, що я працюю в компанії. До речі, чула, що наша одна дизайнерка планує переїжджати за кордон.

— І?

— Заявиться вакансія, Мелісо. Ти ж хотіла працювати в цій компанії.

Я зависла, дивлячись в одну точку на стіні. Хто б не хотів працювати в тій архітектурній компанії, що і Софія? Я мріяла про це, але зараз... Зараз на роботі все так іде вверх, а якщо я піду, то багато проєктів згорить. Як і той готельно-ресторанний комплекс, заради якого ми з Макаром їдемо в гори. Я не могла так підставити компанію, в якій працюю.

— Але я все розумію, — раптом сказала Софія. — Кохання — складна штука. Ти не підеш до нас, бо там не буде Макара.

Мені захотілося чимось вдарити подругу, щоб вона перестала його згадувати.

— До чого тут він? — обурено спитала. — Сумніваюся, що мене взагалі приймуть. Я намагалася влаштуватися до вас. Як бачиш, нічого не вийшло.

Я розвела руками та втомлено видихнула. Пропозиція справді була заманливою, але у мене ще був час. Та жінка, здається, лише планує звільнятися.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш? — поцікавилася Софія, уважно дивлячись на мене.

Мені б хотілося розповісти їй правду, але я так сильно обпеклася з довірою, що не можу зараз вірити нікому. Якщо вона розкаже комусь про мою брехню, то це зруйнує всі мої плани. Краще тримати все в таємниці.

— Не пам'ятаю, — відповіла я. — Це дивно, розумію, але я вже змирилася. Намагаюся не думати про минуле.

— Може, навпаки треба подумати? Ну, щоб пам'ять повернулася.

— Сумніваюся, що це допоможе.

— Макар допоможе.

Я закотила очі, коли вкотре почула його ім'я з вуст Софії.

— Чому ти постійно згадуєш про нього?

— Бо мені здається, що у пам'яті назавжди залишаються важливі люди та особливі моменти з ними. Макар був для тебе такою людиною, Мелісо. Ти кохала його, скільки я тебе пам'ятаю.

Софія легко усміхнулася мені, а я відчула сльози на очах. Вона підсунулася трохи ближче, дозволяючи мені обійняти її. Після аварії я отримувала лише турботу батька та притворне хвилювання Макара. Підтримка подруги була справді мені потрібною. Я вчепилася пальцями в рукави м'якого білого светра, а з моїх очей покотилися сльози.

— Не плач, — прошепотіла Софія. — Скоро ти згадаєш усе та знову будеш щасливою. У тебе є той, хто може подарувати тобі щастя. У мене такої людини нема.

Я глянула їй в очі та помітила у них теж сльози. Чому ми обоє в цей момент почувалися такими нещасними? Я через чоловіка, який зробив мені боляче, а Софія — через свою самотність. Ми довго сиділи так, даруючи підтримку одна одній.

— Як багато потрібно для щастя? — тихо спитала я в подруги.

— Не знаю, — відповіла вона, знизуючи плечима. — Коли я знайду його, то обов'язково скажу тобі.

— Тільки не забудь! — Я тикнула на неї пальцем, примруживши очі.

— Це у твоїх правилах забувати все.

Ми обоє засміялися від її слів. Втрата пам'яті — це моя гра з моїми правилами. Гра, в якій я нарешті доб'юся свого та стану щасливою. Софія допомогла мені скласти валізу, а коли вона пішла додому, то я почала збиратися. Годинник уже показував майже шосту вечора. В цей час Макар мав приїхати за мною. Я підійшла до вікна, а коли виглянула з нього, то помітила його автомобіль, що зупинився біля під'їзду. Не хотіла, щоб він підіймався до мене, тому швидко взула черевики, накинула на плечі куртку та, схопивши валізу, вийшла зі своєї квартири. З Макаром ми зустрілися на другому поверсі. Я напружилася, коли наші погляди зустрілися.

— Я візьму, — сказав він, забираючи валізу з моїх рук.

Я кивнула головою, погоджуючись. Він почав спускатися сходами першим, а я ж прямувала одразу за ним. Мені було важко нести свої речі, але Макар з легкістю спустився з валізою в руках. Вже на вулиці він спершу відчинив для мене пасажирські дверцята, а тоді завантажив валізу в багажник. Я пристебнула пасок безпеки, відчуваючи дивне тремтіння.

— Ти в нормі? — спитав у мене Макар, коли сів за кермо.

— Так, — тихо відповіла я. — Чому ти питаєш?

— Думав, можливо, ти боїшся їхати в автомобілі після аварії?

— Не боюся, але якби ти спитав у мене це декілька днів назад, то сказала б, що так.

Я відчула його погляд на собі, тому глянула на нього у відповідь.

— І ти збрехала б для того, щоб...

Макар уважно дивився на мене, очікуючи моєї відповіді.

— Щоб не їхати нікуди з тобою, — мовила я. — У той момент я не подумала сказати тобі про боязнь автомобілів.

— Але у тебе її нема? — уточнив він.

— Нема, — прошепотіла я, спрямувавши погляд вперед.

Я міцно стиснула пальці в маленькі кулачки, бо хотіла насварити на себе. Чому не додумалася сказати йому, що боюся автомобілів? Тоді мені б не довелося зараз їхати з ним у це дурне відрядження. Макар нічого не сказав на мої слова. Він мовчки завів двигун автомобіля, рушаючи з місця. Тиша в салоні здавалася мені нестерпною. Я дивився у вікно, поринувши у свої думки, але все одно було страшенно нудно. Потім в салоні з'явилася музика, але і вона не допомогла мені покращити мій настрій. Я хвилювалася через те, що доведеться цих декілька днів провести з Макаром. Сподівалася лише, що у нас будуть різні номери в готелі.

— Як ти почуваєшся? — поцікавився чоловік, порушуючи тишу. — Нічого не болить?

— Ні, — різко відповіла я.

— У тебе були травми, тому питаю.

— Все в порядку.

— Добре.

І знову довга мовчанка та напруга, від яких у мене розболілася голова. Не було тієї легкості в розмові з Макаром, що раніше. Він намагався повернути її, але я була непохитною у своїй ненависті до нього. Краєм ока я глянула на Макара, що зосереджено слідкував за дорогою. Те чорне волосся, до якого мені раптом захотілося доторкнутися, його виразні вилиці, легка щетина, твердий погляд, а ще руки... Він стискав пальцями кермо. Я згадала, як ніжно він торкався мене ними, а потім у моїй голові з'явилося те відео. Цими ж руками Макар обіймав Ангеліну, коли вона лежала на ньому.

— Що з тобою? — раптом спитав він, відриваючи мене від витріщань. — Ти задумалася.

Я подивилася йому в очі та завмерла на декілька хвилин. Мені було боляче дивитися на нього, тому я відвела погляд та швидко похитала головою.

— Нічого, — пробурмотіла я. — Просто думки.

— Я вже подумав, що ти щось згадала, — сказав Макар з нотками суму в голосі. — Сподівався, що це так.

— Але це не так.

І ми знову замовкли до тієї миті, доки автомобіль не зупинився на одній зі стоянок. Я сподівалася, що ми залишимося в готелі, але тут його я не помітила. На вулиці вже добряче стемніло, а ще було надто холодно.

— Нам треба пересісти в інший автомобіль, — сказав Макар та вибрався зі своєї автівки.

Я вийшла слідом за ним. Мій погляд знайшов великий джип з високими колесами. Макар витягнув наші валізи й поніс їх в сторону машини. Я напружилася, коли зрозуміла, що саме відбувається. Він хоче відвезти мене в той будиночок, в якому ми були тоді? Це занадто! Нам доведеться жити вдвох.

— Що відбувається? — сердито спитала я, коли підійшла до нього. — Куди ми, чорт забирай, їдемо?!

— Спокійно, Мелісо. Все під контролем.

— Чиїм?! Куди ти, бляха, зібрався везти мене? Я думала, що ми зупинимося в готелі.

Я відверто злилася, а Макар був занадто спокійним, що ще більше дратувало мене.

— Складна дорога та багато снігу, — почав він. — Ми не заїдемо на моєму автомобілі, тому краще сідай сюди.

— Я не...

— Будь ласка.

Його погляд змусив мене замовкнути. Він не був сердитим чи різким. Цей погляд дуже добре знайомий мені. Макар дивився на мене так, як в ті наші особливі моменти. Пристрасть і ніжність... Як колись. Я відійшла від нього та швидко сіла всередину автомобіля, сильно грюкнувши за собою дверцятама. Макар сів незадовго після мене. Ми їхали тією самою дорогою, яку я пам'ятала навіть в таку темну пору. Я зовсім не здивувалася, коли на горизонті завиднівся той невеличкий будиночок, в якому ми провели вихідні після новорічного корпоративу. Я міцно стиснула губи в пряму лінію, намагаючись блокувати свою пам'ять. Я направду не хотіла пам'ятати нічого хорошого, пов'язаного з Макаром. Коли автомобіль зупинився, я першою вискочила на вулицю та попрямувала до вхідних дверей. Обійнявши себе руками, зупинилася, щоб почекати на Макара. Все-таки в мене не було ключів. Він підійшов з валізами в руках. Його рука потягнулася під підвіконня на вулиці, й він витягнувши звідти ключі. Макар відчинив двері та кивнув головою всередину, щоб я увійшла першою.

Я пройшлася коридором, а тоді зупинилася у вітальні, дивлячись у вікно.

— У будинку тепло, тому можеш роздягатися, — заговорив за моєю спиною Макар.

— Роздягатися? — роздратовано перепитала я та обернулася до нього обличчям. — А ти б хотів цього, правда? Хотів, щоб я роздягнулася, накинулася на тебе з поцілунками, провела з тобою ніч, віддалася тобі?! Цього ти хочеш, Макаре? Інакше ти б не привіз мене в будинок бозна-куди, щоб ми залишилися вдвох.

— Тобто ти думаєш, що я привіз тебе сюди, щоб розважитися з тобою?

Він почав підходити ближче до мене, а я ж зробила декілька кроків назад, доки не вперлася до стіни. Серце шалено билося в грудях, але я тримала свою голову високо піднятою.

— Це ти мені скажи, — суворим тоном мовила я. — Чому ми тут?

— Бо я думав, що це допоможе тобі згадати, — спокійно відповів він. — Ми вже були тут раніше вдвох. Тобі тоді сподобалося...

— Перестань! Я не хочу цього знати, чуєш? Не хочу!

Його темний погляд став сердитішим. Він підійшов впритул до мене, змушуючи моє тіло притиснутися до стіни. Я важко ковтнула, дивлячись йому в очі.

— Чого ти не хочеш знати? — майже закричав Макар. Здається, його починала злити моя поведінка. — Не хочеш згадувати, як віддалася мені в новорічну ніч, як потім благала мене задовольнити тебе в джакузі, як кричала моє ім'я кожної ночі? Я не забув, Мелісо! Я. Не. Забув.

Я здригнулася від того, яким сердитим був його погляд. Макар рукою сперся на стіну біля моєї голови. Його обличчя нависало над моїм в лічених сантиметрах.

— Ти завжди хотіла мене, — сказав він, а його погляд опустився на мої губи.

Я міцно стиснула зуби, а тоді зі всієї сили спробувала відштовхнути Макара від себе. Мені це не вдалося.

— Мовчи! Просто мовчи! — кричала я, б'ючи кулаками в його груди. — Я не хочу цього знати. Не хочу, чуєш? Я... Я почуваюся брудною та неправильною через те, що була з тобою. Я огидна сама собі! Ненавиджу тебе. Ненавиджу себе. Нас ненавиджу!

— Мелісо... — Макар схопив мене за обидві руки. — Мелісо, подивися на мене!

Я похитала головою, заперечуючи. Сльози душили мене, жадаючи вирватися назовні, але я вперто стримувалася. Макар раптом сильно потряс мене за плечі, змушуючи втомлено опустити руки. Його долоні охопили моє обличчя. Наші погляди зустрілися. Крізь пелену своїх сліз я помітила, що він нахилився ще ближче до мене.

— Все було правильно, — прошепотів він. — Між нами завжди все було правильно, Ліссі.

Не зчулася, як його губи накрили мої, притискаючи мою голову до стіни. Я заклякла на місці від несподіванки. Сльози потекли по щоках, коли я заплющила очі. Його губи настирливо вимагали відповісти йому, але я не могла. Коли прийшла до тями, то спробувала відштовхнути його від себе. Знову не вдалося. Він ще сильніше притиснув мене до стіни, цілуючи. Я розімкнула губи, щоб глибоко вдихнути повітря, але Макар, користуючись нагодою, поглибив поцілунок. Я здригнулася, а тілом пройшлася іскра бажання, коли я відчула його язик у своєму роті. І знову той неймовірний смак, що зводив мене з розуму. Чи можна ненавидіти себе за те, що я насолоджувалася цим моментом? Почувалася останньою слабачкою. Я почала хитати головою в різні сторони, намагаючись перервати цей поцілунок. Його губи опустилися на моє підборіддя. Я важко дихала, відчуваючи, як сильно здіймалися мої груди. Він почав цілувати мою шию. Задоволення вдарило струмом, коли він миттю знайшов чутливе містечко. Це вже зайшло занадто далеко...

— Перестань! — різко сказала я, але він був непохитним. — Годі! Зупинися, Макаре! Я не хочу! Не хочу, чуєш?! Не. Хочу.

Я не витримала і почала голосно плакати. Сльози невпинно текли по щоках, а я жадібно вдихала повітря, схлипуючи. Макар завмер поруч зі мною. Він відірвався від моєї шиї та глянув на мене так, наче зрозумів, що щойно зробив найбільшу помилку у своєму житті. Я ридала, не стримуючись. Чоловік зробив великий крок назад. Один... Другий... Третій...

— Боже, я... — Макар замовк і швидко провів рукою по своєму волоссі. — Я втратив контроль. Я... Мелісо...

Я прикрила рот рукою, стримуючи свої схлипування. Щось дивне заблищало в його очах. Сльози? Я не була певна.

— Пробач, — сказав він. — Пробач мені. Пробач. Я б ніколи не зробив тобі боляче. Ніколи. Я обіцяю, що більше не торкнуся тебе без твого дозволу. Даю слово, Мелісо. Пробач... Пробач...

Він розвернувся та попрямував до виходу, все ще шепочучи слова пробачення. За ним зачинилися двері. Він пішов у глибоку та темну гірську ніч, а я повільно сповзла по стіні на підлогу, продовжуючи несамовито ридати.