Розділ 3

Коли я увійшла в офіс, то одразу ж помітила ті здивовані та дещо розгублені погляди колег. Мабуть, вони не чекали мене сьогодні. Я коротко привіталася з ними, а тоді попрямувала до свого робочого столу. Вже біля нього я насупилася, розглядаючи інтер'єр офісу. Все-таки мені потрібно вдавати, що я нічого не пам'ятаю. Я зняла своє пальто та повісила його на вішак. Почала розкладати речі зі своєї сумки.

— Привіт! — почула за своєю спиною голос Ілони. — З поверненням! Ми всі хвилювалися за тебе.

Я уважно подивилася на неї, помітивши легку усмішку на її обличчі. І хоч наші з нею стосунки стали кращими за останній місяць, тепер уже ми знову маємо повернутися назад.

— Дякую, — сухо сказала я та обернулася до неї спиною.

— Знаю, Макар Вікторович попереджав, що у тебе зараз проблеми з пам'яттю, — почала вона. — Ти, мабуть, не пам'ятаєш цього, але ми з тобою стали майже подругами.

— Подругами? — перепитала я, піднявши одну брову. — Це неможливо.

— Так, але це сталося. Ми, здається, порозумілися останнім часом.

— Добре, якщо так.

— І це все, що ти скажеш? — спитала Ілона так, наче моя поведінка образила її.

Я обернулася до неї обличчям та важко видихнула.

— Що ти хочеш, Ілоно? Я не пам'ятаю цього, розумієш? Так, можливо, ми з тобою подружилися, але я не шукаю тут друзів. Мені не треба подруг в офісі.

— Гаразд! Ще раз з поверненням.

Вона коротко усміхнулася мені, а тоді попрямувала до свого робочого місця. Неприємне відчуття з'явилося всередині. Я не хотіла ображати Ілону, але саме так поводилася б Меліса раніше. Ми не були подругами тоді, а це — єдине, що я мала б пам'ятати. Я сіла на своє робоче місце та ввімкнула ноутбук. У моїй голові зовсім не було ніякого плану. Я всього лише хотіла змусити Макара розповісти мені правду та зробити йому боляче. Яким чином? Я не знала, але жадала цього понад усе. Коли помітила, як він вийшов з ліфта, то одразу ж зосередилася на екрані свого ноутбука. Не дивлячись в його сторону, я вдала, що зосереджено щось читаю.

— Мелісо, — почула біля себе голос Макара, — чому ти не повідомила, що прийдеш сьогодні на роботу?

Я підняла свій погляд на чоловіка, що був відверто здивований моєю присутністю.

— Я повинна була це зробити? Вибачте, Макаре Вікторовичу. Думала, що в цьому нема потреби.

— Ми могли б організувати невеличке привітання до твого повернення, — почав він.

— Справді? Знову подарували б квіти, які мені довелося б викинути? — холодно спитала я, не відриваючи від Макара свого погляду. Я швидко глянула на годинник, що показував уже п'ять хвилин по дев'ятій. — Робочий день уже розпочався. Ви відриваєте мене від роботи.

— Чим ти займаєшся? — поцікавився він, заглянувши в мій ноутбук.

— Хочу подивитися останній проєкт, яким я займалася.

— О, це був будинок! — Макар раптом замовк та сумно посміхнувся. — Будинок мого друга з Канади. Цей проєкт уже прийнято, а нових у тебе поки не було.

— Тобто роботи нема?

— Поки ні, але мені надіслали на пошту декілька цікавих проєктів. Якщо побачу щось гідне, то віддам його тобі.

— Добре, — погодилася я.

Макар, здається, ще щось хотів сказати мені. Він декілька секунд уважно дивився в мої очі, а потім розвернувся та попрямував до свого кабінету. Інколи мені страшенно хотілося залізти йому в голову, щоб прочитати його думки, але такими магічними здібностями я не володіла.

І поки начальник переглядав запропоновані проєкти, я відкрила на ноутбуці проєкт будинку. Він знову сказав, що це нібито дизайн для дому його друга. Чому не зізнався, що я робила проєкт для нього? Я переглядала кожен куточок будинку, зосереджуючись на маленьких деталях. Мені захотілося внести деякі правки, але я зупинила себе. Цей будинок абсолютно мене не стосується. Макар казав, що він буде нашим, але там, здається, нема для мене місця.

До обіду я просиділа на своєму робочому місці, розглядаючи старі проєкти. Потім я вирішила сходити в кафе на перший поверх, щоб пообідати. Мені не хотілося сідати з кимось, тому я знайшла для себе вільне містечко біля вікна. Якесь душне та неприємне відчуття викликав у мене цей офіс. Мені хотілося змінити все своє життя. Дивлячись у вікно та спостерігаючи за людьми, я розуміла, що скоро піду звідси. Лишень зроблю все задумане, а тоді піду геть, викресливши все погане зі свого минулого.

— Про що думаєш? — спитав Роман, сівши навпроти мене.

На мить я насупилася, а потім швидко усміхнулася йому. Я мала б не пам'ятати його, адже він з'явився у нашому офісі зовсім недавно.

— Вибачте, — розгублено почала я, — ми з вами знайомі?

— Я Рома! Ми працюємо разом вже деякий час. Це так дивно, Мелісо.

— Що саме?

— Те, що ти не пам'ятаєш нічого. Які це відчуття?

Я не знала, що відповісти на таке запитання. Якби по-справжньому втратила пам'ять, то мені б, мабуть, здавалося, що я збожеволіла.

— Дуже незрозумілі відчуття, — відповіла я. — Усі говорять зі мною так, наче я зобов'язана пам'ятати все, що сталося за останні місяці. Я не можу так легко сприймати все, бо чотири місяці мого життя — просто зникли.

— Розумію, — пробурмотів хлопець. — Але ж пам'ять повернеться, так?

Я знизала плечима, бо сама не знала, чи хочу, щоб вона поверталася. У цій своїй мушлі брехні та обману мені було комфортно зараз. Я не хотіла розкривати всі карти раніше, аніж помщуся всім, хто зробив мені боляче.

Коли Рома зрозумів, що я не надто зацікавлена у розмові з ним, то нарешті залишив мене наодинці. Апетиту не було зовсім, але я все ж змусила себе з'їсти декілька ложок супу.

Повернувшись до офісу, на столі мене зустрів паперовий стаканчик з моєю улюбленою гарячою кавою. Я взяла в руку маленьку записку з написом: "З поверненням!:)". За почерком я одразу ж зрозуміла, що це від Макара. Декілька секунд покрутила записку в руках. Ще й цей дурнуватий смайлик у кінці дратував мене. Я викинула папірець в смітник, а тоді взяла стаканчик та попрямувала до кухні. Після того, як вилила каву в раковину, викинула стаканчик у смітник. Хоч як би сильно не любила цей напій, не могла торкатися нічого, що пов'язане з Макаром. До кінця робочого дня начальник, на щастя, не тривожив мене. Взагалі я майже не бачила його сьогодні. Це, відверто кажучи, тішило мене. Та все ж, у кінці робочого дня ми підійшли до ліфта одночасно. Я затрималася довше у вбиральні, тож в офісі вже нікого не залишилося, окрім нас. Макар махнув рукою в сторону ліфта, щоб я увійшла першою. Він зайшов за мною ж та став зліва від мене на достатній відстані. Я помітно напружилася, коли ми обоє опинилися в закритому ліфті.

— Ця сукня... — раптом заговорив Макар, краєм ока розглядаючи мене. — Ти була в ній на нашому першому побаченні.

— Не пам'ятаю цього, — пробурмотіла я, відвівши погляд.

Мене здивувало, що Макар пам'ятав такі дрібниці.

— Знаю, — сухо сказав він. — Ти нічого не пам'ятаєш.

— Що з моєю роботою? Я не хочу сидіти весь день та байдикувати. Якщо найближчим часом нічого не з'явиться, то мені доведеться звільнитися.

— Я знайшов для тебе цікавий проєкт. Розповім про нього завтра на нараді.

— Це добре.

Між нами повисла мовчазна тиша. Я опустила голову вниз, розглядаючи носочки своїх чобіт. Мої пальці надто сильно стискали ручки сумочки від дурного хвилювання.

— Чорт! — Макар втомлено похитав головою та дивно засміявся. — Все ще гірше, аніж було раніше.

Я насупилася, глянувши на нього. Він сперся до металевої стіни ліфта, зустрічаючись зі мною поглядом.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я.

— У мене таке враження, що моя доля знущається з мене, — відповів він. — Спочатку Ангеліна, тепер ти... Варто хоч на мить відкрити комусь своє серце, як усе руйнується.

— Можливо, в тебе нема серця? Не можна зруйнувати те, чого ніколи не було.

— Але у нас усе було, Мелісо. Прекрасні моменти, проведені разом, плани на спільне майбутнє. Ми повинні були бути щасливими, а потім ця аварія, твоя амнезія, і все полетіло шкереберть.

Мене починало злити те, що Макар вважає себе страждальцем у цій ситуації. Він хотів, щоб я пожаліла його? Тільки у мене не було жодних причин на це.

— Не роби з себе жертву, Макаре. Ти не страждаєш зовсім.

— Ти не знаєш цього! — Його голос звучав голосніше. — Думаєш, що мені зараз легко?

— А хіба ні? Знаєш, чула, що Ангеліна розлучається зі своїм чоловіком. У тебе є прекрасний шанс повернути її. Думаю, що вона не буде проти...

— Ти жартуєш? — Макар суворо подивився на мене та підійшов ближче. — Я говорю про нас з тобою!

Він зупинився навпроти мене, а я гордо підняла голову, не відриваючи свого погляду від його темних очей.

— Нас? — перепитала я, посміхнувшись. — Нема ніяких нас, Макаре! Між нами усе скінчилося. Це кінець. Кінець, чуєш?

— Що ти говоритимеш тоді, коли згадаєш усе? — спитав він, роздивляючись моє обличчя. — Що скажеш, коли зрозумієш, що помилилася?

— Я не помилилася! — різко сказала я та штовхнула пальцем в його груди. — Прийде час, коли моя пам'ять до мене повернеться. Я згадаю все, Макаре. Кожне твоє погане слово, кожну твою образу, кожну мить, коли ти робив мені боляче. І тоді ти страждатимеш так сильно, як ніколи ще раніше.

Його погляд зупинився на моїх очах. Вираз обличчя Макара не був наляканим, розгубленим чи розчарованим. Швидше — втомлений та спантеличений.

— Звідки взялася ця безпідставна ненависть, Мелісо? — тихо спитав він.

— З чого ти взяв, що вона безпідставна? У мене є причини ненавидіти тебе.

— Так само як і є причини кохати мене.

Я голосно засміялася від цих слів. Кохати? За своєю ненавистю я вже і забула, що колись кохала його.

— Уже казала це раніше, але повторюся ще зараз, — почала я та підійшла впритул до Макара. — Я не кохаю тебе.

Я говорила впевнено, щоб переконати його в правдивості своїх слів. Він трохи примружив очі, але на його обличчі абсолютно не було емоцій.

— Скажи це ще раз, Мелісо.

— Я не кохаю тебе! — майже виплюнула йому в обличчя. — Не кохаю!

— Ще раз.

— Ти знущаєшся з мене? Я не кохаю тебе!

Я сердито дивилася на нього, коли він мовчки слідкував за моїми емоціями. Мене це починало злити.

— Повтори, — вимагав він, наче далі продовжував якісь свої тупі ігри.

Це мене так сильно розізлило, що я вчепилася руками в комірець його пальта й почала зі всієї сили трясти його. Дурні сльози виступили на очі.

— Не кохаю! — закричала я. — Не кохаю тебе, чуєш? Я... Я ненавиджу тебе, Макаре. Так сильно ненавиджу, так сильно...

Я штовхнула його в груди, а він міцно схопив мої обидві руки. В цей момент двері ліфта нарешті відчинилися. Я й забула, що ми були в ньому. Хотіла втекти, але Макар міцно тримав мене притиснутою до себе.

— Я ненавиджу тебе, — пошепки повторила я. — Ненавиджу настільки, що хочу знищити.

— Тобі це вдається, — спокійно сказав Макар, дивлячись мені в очі. — Ти ламаєш мене, Мелісо. Повільно, але боляче ріжеш тупим ножем усе те, що залишилося з мого серця. Я намагаюся зробити так, щоб ти згадала мене, але ти надто сильно зациклилася на своїй ненависті. Якщо ти не хочеш згадувати все те прекрасне, що було між нами, то я зроблю так, що ти заново закохаєшся в мене.

Я похитала головою, заперечуючи, і нарешті вирвалася з його хватки. Поки я будую свій план помсти, він намірений заново закохати мене в себе. Я була б останньою ідіоткою, якби знову повірила йому.

— Ти не зможеш цього зробити, Макаре.

Я вибігла з ліфта, наче ошпарена. Сльози душили мене, а емоції зібралися в одну величезну бомбу, що от-от зірветься. З моменту аварії це вперше я відчула такий сильний емоційний сплеск. Сльози текли по щоках, коли я чимдуж бігла додому. І тепер я розуміла: або я знищу його, або він зробить це зі мною знову. Я більше не могла вірити йому, тому в цій боротьбі повинна перемогти.