Розділ 2

— І знову подарунок від таємного прихильника! — У кімнату ввійшла усміхнена медсестра. Вона тримала в руках букет синіх троянд, розглядаючи квіти. — Це так мило, але у нас уже ваз не вистачає. Куди їх поставити?

Я оглянулася по палаті, зупиняючи погляд на тому куточку, де у вазах стояли усі ті букети, які мені надсилав Макар протягом останніх двох тижнів.

— Будь-куди, — пробурмотіла я. — Таке враження, наче я живу в якомусь квітнику.

Медсестра засміялася, хоча для мене це був не зовсім жарт. Я справді почувалася метеликом серед цих усіх букетів, але мені так і не дозволили затріпотіти своїми крильми.

— Вам неабияк пощастило, Мелісо, — заговорила жінка, ставлячи новий букет поміж інших. — Дівчата лише й мріють про чоловіків, які б дарували стільки квітів.

— Ці квіти нічого не варті, — холодно сказала я.

І це була правда. Хоч як би сильно Макар не старався, я не могла і не хотіла більше вірити йому. Колись я повелася на ці букетики, але зараз мені хотілося викинути їх усіх.

— Лікар нічого не казав про мою виписку? — поцікавилася я. — Мені тут так набридло.

— Ви вже майже одужали, тож думаю, що наступного тижня повернетеся додому. Щодо роботи, то треба уточнити, коли у вас закінчується лікарняне.

— Добре. Сподіваюся, що якнайшвидше.

Я натягнуто усміхнулася медсестрі, очікуючи, що вона піде геть звідси. На щастя, жінка так і зробила. Я втомлено видихнула, спершись до спинки ліжка. У лікарні було так нудно, що мені здавалося, наче я почала божеволіти. Мені хотілося повернутися до нормального життя, бо у цих білих стінах думки кожного разу вбивали мене. Я підвелася з ліжка та підійшла до вікна, обійнявши себе руками. На щастя, біль у нозі був не таким сильним, тож я могла вже ходити без підтримки. На вулиці так сильно сніжило, що мої спогади перенесли мене до новорічного корпоративу та тих чудових вихідних з Макаром у гірському будиночку. Тоді це все здавалося мені правдою, але ж як сильно я помилялася. Тихий стукіт у двері, змусив мене відпустити спогади. Я оглянулася та побачила на порозі Макара. Хотілося розчаровано застогнати вголос. Навіщо я взагалі згадувала його? Інакше він би не прийшов сюди. Хоч я і заборонила йому навідуватися до мене, він все одно робив це. Я роздратовано видихнула та знову подивилася у вікно, обернувшись до нього спиною.

— Знаю, ти не рада мене бачити, — почав Макар, — але у мене є дещо для тебе.

Він зупинився поруч і простягнув мені невеличку коробку. Я насупилася, розглядаючи її, але не прийняла.

— Твій телефон розбився під час аварії, — пояснив він. — Я купив тобі новий.

За цією коробкою можна було легко здогадатися, що це була одна з новітніх дорогих моделей. Я ще сильніше обійняла себе руками, відвівши погляд.

— Я хочу полагодити свій старий. Де він?

— Не знаю. У твоїх рідних, мабуть. Я не впевнений, що тобі полагодять його. З нього нічого не залишилося.

— Там є дещо важливе, — сказала я, згадуючи те відео. — Мені потрібен мій старий телефон, а цей можеш забрати собі. Я не хочу більше твоїх подарунків. Вистачило вже автомобіля.

Я аж ніяк не хотіла звинувачувати Макара у тому, що не змогла впоратися з керуванням. Це була моя помилка, але коли я помітила його опущену голову, то зрозуміла, що його це тривожить не менше.

— Ти казала, що вправно водиш, — пошепки мовив він. — Не треба було поки дарувати тобі автомобіль. Цього б не сталося, якби не моє дурнувате бажання ощасливити тебе.

Я засміялася від його слів. Так! Він дуже сильно ощасливив мене, зраджуючи мені з моєю сестрою. Про таке щастя я навіть не могла мріяти.

— Це все, що ти хотів? — сухо спитала я, глянувши на нього.

Він уважно подивився на мене та коротко кивнув головою. Ця напруга між нами, здається, була нестерпною йому.

— Коли тебе виписують? — поцікавився чоловік. — Я міг би тебе забрати з лікарні та відвезти додому.

— У мене є тато. Якщо йому раптом не вийде у той день, то викличу собі таксі. Мені не потрібна твоя допомога, Макаре.

— Здається, і я не потрібен тобі, — тихо прошепотів він швидше собі, але я все ж почула. Його погляд зупинився на квітах, що стояли у вазах в куточку. — Ці букети... Ти не згадала?

Макар з якоюсь надією глянув мені в очі. Я похитала головою, заперечуючи, а тоді попрямувала до ліжка. Повільно сіла на краєчок, сподіваючись, що Макар прийме це як натяк, що я хочу, аби він пішов звідси.

— Не розумію про що ти, — сказала я та знизала плечима. — Їх занадто багато. Вони мене дратують.

І знову той розчарований вираз на його обличчі, який мені так сильно тепер подобалося бачити. Він підійшов ближче до букетів і раптом насупився. Макар витягнув з одного якусь записку, потім ще одну, і ще, і ще...

— Ти не торкалася їх, — зауважив він, розглядаючи маленькі записки у своїх руках. — Я кожного разу писав тобі, сподіваючись, що ти згадаєш, але ти навіть не намагаєшся зробити цього.

— Я не хочу згадувати тебе, — холодно сказала я. — Мені добре в цій невідомості.

— Ти обманюєш себе, Мелісо.

— Це краще, аніж жити в брехні інших. Ти коли-небудь думав про те, чому я потрапила в аварію? Куди їхала так пізно? Навіщо? Ти зможеш відповісти мені на ці запитання?

— Я не знаю.

Макар втомлено опустив руки, з яких випали усі записки. Я чомусь відчула сльози на очах і швидко відвела погляд, щоб він не помітив.

— Ти в той вечір дзвонила мені дуже багато разів, — раптом сказав Макар. — Я побачив лише зранку.

— Чому ти не відповів? Мабуть, це було важливо.

— У мене був вимкнений телефон.

І знову брехня, адже спочатку він просто не відповідав. Телефон він вимкнув вже тоді, коли його просто дістали мої дзвінки. Я досі пам'ятаю ті нестерпні гудки, коли телефонувала йому.

— Значить, ми ніколи не дізнаємося правди, — сказала я, глянувши на Макара. — Вже нічого не буде так, як раніше. Навіть якщо я згадаю останні хвилини до аварії, то вони будуть надто болючими для мене. Мабуть, це пов'язано з тобою, якщо мій мозок каже мені не довіряти тобі.

— А що кажеш твоє серце? — спитав він, примружив очі. — Що кажуть твої почуття, Мелісо?

— Їх нема, — тихо відповіла. — І я б дуже хотіла, щоб ти...

— Пішов геть і залишив тебе наодинці? — продовжив замість мене Макар. — Так, знаю. Ти говориш це кожного разу, коли я приходжу сюди.

— Не приходь. І квіти теж не надсилай. Я не хочу тебе більше у своєму житті.

— Але я буду. Не забувай, що нам ще працювати разом. До речі, якщо після виписки тобі будуть потрібні додаткові вихідні, то я без проблем дам тобі їх.

— Добре. Ти можеш уже нарешті піти?

Макар раптом зробив декілька повільних кроків у мою сторону. Від цього я помітно напружилася.

— Телефон я все одно залишаю, — сказав він і поставив коробочку на тумбу поруч зі мною. — Якщо він не потрібен тобі, то ти можеш викинути його. Відпочивай! Я прийду завтра.

Мені хотілося заперечити, але я не встигла. Макар надто швидко втік, але наступного дня він знову прийшов. Його погляд знайшов коробку, яка стояла на тому самому місці, де він її вчора поставив. Потім він глянув на букети квітів та записки, що досі валялися на підлозі. Я навіть не читала їх, не хотіла зовсім. Будь-які спогади, пов'язані з ним, були до болю нестерпними мені. Кожен його прихід завершувався моїм повним ігноруванням і його намаганнями хоч якось зробити наші стосунки теплішими. Я не розуміла його дій зовсім. Якщо він хоче бути з Ангеліною, то навіщо приходить до мене? Для чого хоче, щоб я згадала його? Невже мало болю завдав він мені? Я не хотіла більше страждати.

На щастя, в день виписки татові все ж вдалося забрати мене. Я раділа, що мені не доведеться їхати з Макаром. Хоча я б, мабуть, і не сіла разом з ним в один автомобіль.

— Ти точно не хочеш пожити деякий час вдома? — спитав тато, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Мій дім тут, — сказала я.

— Мелісо... — Він важко видихнув. — Це ж навіть не твоя квартира! Ти всього лише орендуєш її. І хіба це може бути краще за рідний дім?

— В рідному домі мене ніхто не любить і не чекає. Крім тебе, ясна річ.

— Ну що ти таке кажеш? Усі дуже сильно переживали за тебе. Бабуся постійно розпитувала про твоє самопочуття.

— Бабуся? — перепитала я, піднявши обидві брови. Її хвилювання за мене — це було чимось з роду фантастики. — Я приїду додому наступних вихідних.

— Ти можеш приїхати завтра, — запропонував тато.

— Мені потрібно на роботу.

— На яку роботу? Тобі треба ще відпочивати.

— Я так вирішила. Зі мною вже все добре, тому я можу працювати.

— А Макар, що казав? Впевнений, він би дав тобі додаткові вихідні.

Я натягнуто усміхнулася, адже про цього чоловіка мені зовсім не хотілося говорити.

— Я не казала йому. Зроблю сюрприз.

Тато легко похитав головою, а тоді міцно стиснув губи в пряму лінію. Він наче хотів запитати у мене щось, але вагався.

— Мелісо, — почав він та прочистив горло. — Я так розумію, що ти була з ним. Це дивно, враховуючи те, як він вчинив з твоєю сестрою.

— Знаю. Мама уже казала мені, що мій вчинок огидний. Відверто кажучи, я й сама не розумію, як могла довіритися йому після того, що сталося з Ангеліною.

— Ні, я не про це. Просто... Мені здалося, що ти небайдужа йому. Він хвилювався за тебе, постійно навідувався, намагався зробити так, щоб ти згадала усе. Люди часто помиляються, Мелісо, але доля завжди другий шанс. Можливо, він той свій другий шанс побачив у тобі?

Я похитала головою, заперечуючи. Мені чомусь стало холодно, і я обійняла себе руками.

— А ще люди не змінюються, — сказала я, глянувши на свого тата. — Макар не хороший хлопець. Він чудовий актор та маніпулятор. От і все!

— Як знаєш, — тихо мовив батько. — Гаразд, я піду вже.

— Так, звісно. Дякую, що підвіз.

Я обійняла його на прощання та з вдячністю поцілувала у щоку. Тато ніжно провів своєю рукою по моєму волоссі, а тоді попрямував до виходу. Я провела його, а коли замкнула за ним, то сперлася спиною до дверей. Слова батька були такими наївними. Колись я теж так думала, але Макар не був моїм другим шансом, як і я не була його. Мені всього лише треба дізнатися правду. Навіщо він використовував мене весь цей час? Для чого обманював? Чому саме мене обрав як спосіб помститися Ангеліні? Правда і помста — це єдине, що тепер має для мене значення. Не почуття... Їх нема рівно з того моменту, як моє серце розбилося вщент.

Я підійшла до шафи та відкрила її, переглядаючи сукні й блузки. Потрібно підібрати щось красиве для першого робочого дня. Мій погляд зупинився на тій синій сукні, яку я вдягала на наше з Макаром перше побачення. Не була певна, що він пам'ятає про це, а я тим більше не пам'ятала. Ця сукня була однією з найгарніших у моєму гардеробі. Я ніколи не вдягала її на роботу, але завтра можна зробити виняток. Як-не-як, на усіх в офісі чекатиме сюрприз у вигляді мого повернення.