Розділ 1

— Мелісо, як ти почуваєшся? — поцікавилася моя мама, намотуючи круги в палаті.

Вона сиділа тут уже декілька годин. Це нормально, що мене дратувала її присутність? Вона намагалася поводитися так, як належить хорошій матері, але їй це погано вдавалося. Я все чекала, коли вона нарешті зламається і знову почне ненавидіти мене.

— Все добре, — пробурмотіла я. — Хочу побути сама.

— Ти завжди це кажеш, — невдоволено сказала мама. — Тобі потрібно більше часу проводити з нами, щоб до тебе повернулася пам'ять.

Мій погляд знайшов темні очі матері. Вона склала руки на грудях, міцно стиснувши губи. Зазвичай у такій позі вона сварила на мене.

— За цих чотири місяці сталося щось важливе, що я повинна пам'ятати? Невже ти, мамо, полюбила мене?

— Що ти таке кажеш? Я люблю тебе.

Я відчула дурнуваті сльози на очах. Так сильно втомилася від цієї брехні, що не могла більше її витримувати.

— Любиш? Дивно, бо я пам'ятаю лише те, як ти ненавиділа мене протягом усього мого життя. Можливо, моя пам'ять і тебе викинула з моєї голови?

На мить я задумалася про те, що мені б хотілося насправді забути усіх. Я так часто думала про інших, довіряла їм, що сама ж потрапила в їхню пастку. Мені набридли ці страждання, і я хотіла, щоб тепер страждали усі вони.

— Що в тебе з Макаром? — раптом спитала мама, переводячи тему.

— Не знаю, — сухо відповіла вона.

— Він прибіг сюди, стверджуючи, що ви разом. Ангеліна це підтвердила. Чому ти не сказала нам?

— Не пам'ятаю.

— Мелісо, — мама суворо подивилася на мене, — ти ж розумієш, що натворила?

— Що? — спитала я, глянувши на маму.

— Ти зв'язалася з чоловіком, який зрадив твоїй сестрі! Це дуже ганебно.

— Можливо, він бреше? Не впевнена, що була б з ним, якби його зрада Ангеліні була правдою.

— Ти жартуєш зараз? Ти виправдовуєш його та свій огидний вчинок!

Я видихнула та втомлено заплющила очі. Мама навіть у такій ситуації вирішила читати мені мораль. Тільки я вже не та маленька дівчинка, яка виконувала усі вказівки матері, аби та не сварила.

— Я нічого не пам'ятаю, — твердо сказала я, виділяючи кожне слово. — Хочеш щось дізнатися, то питай про це в самого Макара чи в Ангеліни. Впевнена, їй є що розповісти тобі. А тепер залиш мене нарешті й більше ніколи не приходь сюди. Я зовсім не хочу тебе бачити.

Мама, здається, здивувалася таким моїм словам. Якщо вона думала, що я і далі буду слухати її зневажливі фрази в мою сторону, то дуже сильно помилялася.

— Я тебе зовсім не знаю, — пробурмотіла вона, схопивши свою сумочку.

— Бо ти ніколи не цікавилася мною, — тихо мовила я, не приховуючи своєї образи.

Мама вийшла з моєї палати, а я відчула неабияке полегшення. Здається, її присутність надто втомила мене. Дуже сильно хотілося спати, тому я зручно лягла на спину та заплющила очі. Тільки через нерви та головний біль заснути мені не вдалося. Я не могла лежати на своєму улюбленому лівому боці, адже гематоми надто сильно боліли. Сльози вкотре потекли по щоках, бо подвійний біль виявився нестерпним. Коли болить і фізично, і душевно, то хочеться просто померти. Я витерла свої мокрі щоки та оглянулася по кімнаті. Побачила на столику кошик з фруктами. Мою увагу привернуло красиве блискуче яблуко темно-червоного кольору. Мені так сильно захотілося його в цей момент, що я вирішила встати з ліжка самостійно. Зазвичай мені завжди хтось допомагав пересуватися по палаті, бо ліва нога все ще боліла. Я відкинула ковдру та сіла на ліжку, спускаючи ноги вниз. Коли спробувала підвестися, то одразу ж скривилася від болю, що повністю пронизав ліву ногу. І хоч перелому не було, я не могла поки нормально ходити. Зробила декілька кроків вперед, міцно тримаючись за ліжко. Йти було важче, аніж мені здавалося, тому на півдорозі я зупинилася. Трохи підняла ліву ногу, намагаючись зменшити біль. У голові раптом запаморочилося, тому я ще міцніше стиснула спинку ліжка та сильно заплющила очі.

— Ей, Мелісо! — почула поруч голос Макара.

Я різко розплющила очі та помітила, що він підбіг до мене. Чоловічі руки міцно стиснули мою талію, підтримуючи мене. Мені одразу ж стало легше, але я була б останньою слабачкою, якби зізналася в цьому.

— Відпусти мене! — прошипіла я. — Негайно!

— Я допоможу тобі, — спокійно сказав він, ігноруючи моє прохання. — Тобі ще поки важко пересуватися самостійно.

Я спробувала відштовхнути його від себе, але мені це не вдавалося. Він був значно сильнішим за мене.

— Годі! — закричала я йому в обличчя. — Зараз же забери свої руки! Я не хочу, щоб ти торкався мене.

Він подивився так, наче мої слова вдарили його. Хотілося б мені це зробити фізично, але я поки не могла. Макар забрав свої руки. Я мало не впала, але встигла схопитися за ліжко. Щоб дійти до столу, мені треба було відпустити його. Я не була певна, що зможу йти без будь-якої підтримки. Я опустила руки вниз та попрямувала вперед, шкутильгаючи. Не зчулася, як Макар раптом підняв мене на руки. Я здивовано подивилася на нього, а потім розлючено вдарила його в плече. І тільки мені хотілося накричати на нього, як він раптом відніс мене назад до ліжка та обережно посадив на нього.

— Не можу дивитися, як ти мучиш себе, — пояснив Макар, роздивляючись моє обличчя. — Що тобі подати?

— Нічого! — різко сказала я.

— Що ти хотіла взяти зі столу? — не вгамовувався він.

Мене починала страшенно злити його впертість.

— Нічого! — знову повторила я.

— Добре.

Макар важко видихнув, провівши своїми руками по джинсах. Здається, він трохи нервував. Його злила моя поведінка? Цікаво, як довго він зможе прикидатися? Чомусь була певна, що зовсім скоро зламаю його. Макар підняв пакет з підлоги та поставив його на стіл. Він взявся витягувати фрукти та печиво. Я відвела погляд до вікна, обдумуючи свої подальші дії. Ліжко біля мене раптом прогнулося. Я побачила поруч Макара, що тримав у руках пластикову миску.

— Дорогою до тебе забіг у ресторан та купив твій улюблений грибний суп, — пояснив він, легко усміхнувшись мені. — Подумав, що ти б хотіла його.

— Не хочу, — відповіла я та знову відвела погляд.

Почула, що Макар вкотре важко видихнув. Він справді думав, що я буду їсти з його рук? Це було б занадто, враховуючи, що він зрадив мені з моєю сестрою.

— На роботі всі розпитують про тебе, — заговорив Макар, намагаючись звучати максимально спокійно. — Я кажу їм, що зовсім скоро ти до нас повернешся.

— А ти що забув у нас на роботі? — спитала я, глянувши на Макара.

Він опустив погляд вниз, все ще тримаючи ту дурну тарілку супу в руках.

— Точно! — тихо прошепотів він. — Ти ж нічого не пам'ятаєш. Ми тепер працюємо разом. Уже як чотири місяці. Це так дивно.

— Що саме?

— Те, що ти не пам'ятаєш мене. — Макар поставив тарілку з супом на тумбочку, а тоді підсунувся ближче до мене. Його руки міцно стиснули мої. — З усіх можливих подій ти забула саме ті, що пов'язані зі мною. Це образливо, чорт забирай!

— Чому тобі так важливо, щоб я пам'ятала тебе? — холодно спитала я.

— Бо ми були разом, Мелісо. Мені здавалося, що між нами вже все налагодилося. Я показав тобі наш дім, а потім ти зіграла мені на піаніно. У нас було стільки хорошого разом, і зараз... Таке враження, наче ми повернулися на чотири місяці назад, але все ще гірше.

— Чому гірше?

Я уважно дивилася на Макара, і абсолютно не відчувала до нього жалю. Здавалося, ніби його справді зачепила моя амнезія, але я добре знала, що він всього лише обманює.

— Ти така байдужа до мене, — сказав він, глянувши мені в очі. — Коли ми вперше зустрілися через сім років, то ти поводилася інакше, аніж зараз. Я нічого не розумію.

— Ти зрадник, Макаре.

Помітила, як він напружився від моїх слів, а густі чорні брови зійшлися разом. Він насуплено вивчав моє обличчя.

— Ти зрадив моїй сестрі, коли поїхав у Канаду, — подовжила я. — Можливо, і мені зраджував також.

— Ти не можеш так думати, Мелісо!

— Але я думаю. Ти не той, кому я можу довіряти. Не знаю, що нас пов'язувало ці останні місяці. Я просто не пам'ятаю тебе, не пам'ятаю нічого хорошого, що у нас було.

— Як? — Макар розчаровано похитав головою. — Як ти могла забути мене?

— Може, ти не був мені таким важливим, як тобі цього хотілося? — сказала я, не відриваючи від нього свого погляду. — Може, це все була брехня?

— Що? Ні! Гаразд, я можу змиритися з тим, що ти забула мене, але я обіцяю, що зроблю все, аби ти згадала мене.

Я втомлено видихнула і забрала свої руки, які він весь цей час тримав у долонях. Сховала їх між колінами, спрямувавши погляд до вікна.

— Тобі боляче зараз? — тихо спитала я.

— Звісно, мені боляче. Неприємно розуміти, що моя кохана жінка не пам'ятає мене.

— Чекай! Як ти назвав мене?

Я насупилася, дивлячись на Макара. Він спробував легенько усміхнутися мені.

— Це правда, Мелісо. Я кохаю тебе, як і ти кохаєш мене.

Я голосно засміялася від цих слів. Усмішка на його обличчі одразу ж впала.

— Я не кохаю тебе, — твердим тоном сказала я.

Він уважно дивився на мене, а потім прочистив горло та заговорив:

— Ти не пам'ятаєш цього. Але ти не могла забути те, що було сім років тому. Мелісо, ти ще тоді закохалася в мене. Ти сама говорила це.

— Боже, перестань! — Я втомлено застогнала поклавши руки на свою голову. — Що ти взагалі говориш? Я ніколи не кохала тебе.

— Це не так!

— Годі! — закричала я, дивлячись йому в обличчя. Мабуть, вперше за весь час після аварії я не стрималася своєї злості. — Я не кохаю і ніколи не кохала тебе, чуєш? Ти — зрадник і брехун. Я б не могла собі дозволити довіритися тобі!

— Але ти довірилася...

— Що ти хочеш від мене? Навіщо приходиш сюди? Я не бажаю тебе бачити зовсім! Не хочу, щоб ти торкався до мене, говорив зі мною. Ти огидний мені, Макаре. Просто дай мені спокій нарешті!

Він дивився на мене так, наче не вірив, що я могла говорити йому такі речі. Тільки це була чиста правда. Він очікував побачити свою Ліссі, але його зустріла холодна Меліса, яка націлена лише на помсту.

— Ти зараз на емоціях, — тихо сказав чоловік і підвівся з ліжка. — Поговоримо про це пізніше.

— Пізніше не буде! — різко мовила я. — Ти більше ніколи не прийдеш сюди, зрозумів?

— Я не впізнаю тебе. — Макар приречено похитав головою. — Що з тобою відбувається, Мелісо?

— Що зі мною? Ти справді питаєш, що зі мною? Я потрапила в аварію! Я не пам'ятаю нічого, що сталося за останні чотири місяці. Почуваюся неповноцінною. Ти вимагаєш від мене того, щоб я згадала тебе, але я не можу. Не можу, Макаре! Мій мозок повністю блокує всі спогади про тебе. Можливо, ти ніколи не був важливим для мене, якщо це так?

— Ти не розумієш, що говориш. Ти могла забути мене, але почуття ніколи не забуваються. Я змушу тебе згадати усе.

Він сказав так впевнено, що раніше я б з легкістю повірила йому. Макар розвернувся і попрямував до дверей.

— Чому ти так хочеш, щоб я згадала тебе? — спитала йому в спину.

— Бо я кохаю тебе, Мелісо.

І на цих словах він вийшов з палати, залишаючи мене наодинці з самотніми та нестерпними думками.