Пролог

Найгірше відчуття — це розплющити очі тоді, коли тобі зовсім не хотілося цього робити. Погляд був розмитим, коли я дивилася у білу стелю. Раптове яскраве світло фар з'явилося у моїй пам'яті, як і сильний удар після нього. Я здригнулася та видихнула на повні груди. Всередині все боліло. Таке враження, наче кожна кісточка в моєму тілі була розтрощена. Голова тріщала від болю, але і близько не так сильно, як в цей час нещадно нило моє серце. Чи хотіла я померти? Не певна на сто відсотків, адже моя ненависть була сильнішою за будь-що інше.

— Мелісо, — почула біля себе тихий голос тата.

Коли повернула голову вбік, то побачила, як чоловік схилився наді мною. Його сиве волосся було скуйовджене, а в очах стояли сльози. Мій любий батько — єдина людина, яка по-справжньому любить мене у цьому світі.

— Тату... — прошепотіла я, відчуваючи сльози в очах. — Що сталося?

Мені не потрібна була його відповідь, адже я знала точно, що потрапила в аварію тоді, коли спішила спіймати Макара з Ангеліною. Схоже, я не встигла. Мені так і хотілося гірко посміхнутися, але стурбований погляд батька змусив мене повернутися до реальності.

— Ти потрапила в аварію, — сказав він, торкаючись пальцями мого обличчя. — Моя люба донечко, я так сильно хвилювався за тебе. Ти майже дві доби була без свідомості.

— Справді?

У горлі стало надто сухо, тому говорити було тяжко. Тато міцно стиснув мою руку та ледь усміхнувся мені.

— Потрібно повідомити лікарю, що ти отямилася. Тут також твоя матір, сестра... Макар.

Від його імені, здається, кров у моїх жилах застигла. Я відвела погляд до вікна, намагаючись зрозуміти себе. Навіщо він прийшов сюди? Я не хотіла бачити його притворне хвилювання за мене. Я не бажала бачити його зовсім! Мені хотілося викинути цього чоловіка зі свого життя, вирвати з серця. А ще я жадала помститися йому та знищити його. Мені хотілося завдати Макару такого сильного болю, якого він ще ніколи не відчував раніше. Чи могла я зробити це? Не була певна, що так. Та я знала точно, що більше ніколи не довірюся йому та не поведуся на його ігри. Мені треба забути Макара. Буквально і назавжди.

— О, Боже, нарешті ти отямилася! — увірвався він у мою кімнату.

Я продовжувала дивитися у вікно, а одинока сльоза покотилася по моїй щоці. Відчула, що його рука торкнулася моєї, і різко сіпнулася, піднявши погляд на Макара. Він виглядав схвильованим, але це ж всього лише брехня. Як і усе те, що було між нами. Я глянула йому за спину, зупиняючи свій погляд на Ангеліні. Вона міцно стиснула губи в пряму лінію, перебираючи пальцями. Їй соромно? Я занадто добре знала свою сестру, щоб повірити в це. Цікаво, вони здогадалися, що я їхала до них? Якщо вони обоє тут, то це означає, що вони вдвох і приїхали. Від цього я ще більше лютувала всередині, але зовні намагалася бути байдужою. Макар знову спробував торкнутися моєї руки, але я різко сховала її під покривалом.

— Мелісо, — прошепотів він, нахилившись до мого обличчя, — це ж я!

— Ти? — перепитала, насупившись. Я примружила очі, вдаючи, що намагаюся згадати цього чоловіка. — Макар? Що... Як це так? Тобто... Коли ти повернувся?

— Як тільки дізнався про те, що сталося з тобою, то одразу ж приїхав сюди, — відповів він.

Його очі блукали по моєму обличчі, а я не відривала свого твердого погляду від нього.

— З Канади? — тихо спитала я.

Вираз його обличчя враз став спантеличеним та розгубленим. Він похитав головою, заперечуючи.

— З відрядження. Я казав тобі про це.

— Що? — Я вдала, що здивована. — Ми востаннє бачилися сім років тому. — Макар з Ангеліною на секунду переглянулися. — Ви знову разом?

— Ні, ми не... — почав він.

Мій погляд знайшов сестру, що була так само розгублена, як і Макар.

— А як же Артур і... Твоя вагітність? — спитала я, дивлячись на неї.

Схоже, мені чудово вдається не лише бути дурепою, але і прикидатися нею. Ангеліна насупилася та підійшла трохи ближче до мене.

— Мелісо, ми з Артуром прийняли рішення розлучитися, а дитину я, на жаль, втратила.

— Як сумно! — прошепотіла я. — Не знала про це.

— Ти жартуєш? — спитала вона.

— Ні. Як так вийшло, що я потрапила в аварію? З ким я була в той момент? Хтось ще постраждав?

Я дивилася на Макара та Ангеліну, що ніяк не могли зрозуміти мене. Мені сподобалося бачити їй настільки ошелешеними.

— Ти була сама, — сказав Макар. — У своєму автомобілі.

— Що? — перепитала я та тихо засміялася. — Звідки у мене міг з'явитися автомобіль?

— Я подарував тобі на день народження. Ми разом, Мелісо. Ти не пам'ятаєш цього?

Я відвела погляд і скривилася. Мабуть, саме так поводилася б дівчина, що не пригадує останні місяці свого життя.

— Що за дурниці ти кажеш? — пробурмотіла я, втомлено поклавши руки на своє чоло. Пальцями намацала бинти на голові. — І до чого тут мій день народження? Зараз же тільки вересень!

— Уже кінець січня, — сказала Ангеліна.

Сестра була з тих людей, кого мені б не хотілося бачити тут зовсім. Як і цього брехуна та зрадника, що дивився на мене так, наче я зобов'язана пам'ятати його.

— Боже, як у мене голова болить! — прошепотіла я, скривившись від болю. Це була правда. — Я не хочу більше слухати вас. Ідіть геть!

— Мелісо... — Макар вкотре потягнувся до мене своєю рукою, але я налякано притиснулася до ліжка якнайдалі від нього.

Він завмер, а його рука зависла у повітрі. Темний погляд зупинився на моїх очах, наче намагався спіймати мене на брехні. Тільки це була абсолютна правда. Я не хотіла, щоб він торкався мене ще коли-небудь. Його дотики, як і вигляд, були нестерпно огидними мені. Коли у палату увійшов лікар з батьком, то мені захотілося полегшено видихнути. Мама також увійшла одразу ж за ними. Так само надто стурбовано. Яким же ненависним для мене було лицемірство кожного у цій невеличкій кімнаті. Здавалося, що я зараз задихнуся у цьому коконі фальші та нещирості.

— Як наша хвора? — спитав лікар з теплою усмішкою на вустах.

О, так! Безперечно я була хвора та залежна від своєї ненависті до чоловіка, що продовжував дивитися на мене з надією, що я прийму його підтримку. Можливо, я зроблю це тоді, коли він горітиме в пеклі?

— Голова сильно болить, — тихо сказала я. — Здається, трохи нудить. Дихати важко.

— Це нормально, адже у вас є гематоми після аварії. Відновлення займе трохи часу.

— Як багато?

Сивий чоловік підійшов ближче до мене, розглядаючи моє обличчя.

— Вам пощастило, що нема переломів, — мовив він. — Думаю, що через місяць ви уже повернетеся до свого звичного стану.

— Це добре.

Я подивилася вниз та помітила великий синяк на лівій руці. Мабуть, удар був у цю сторону. Я легко відкрила ковдру, розглядаючи свою ногу, що теж була в гематомах.

— Мені здається, що у неї проблеми з пам'яттю, — заговорив Макар. — Вона думає, що зараз вересень.

— Це дійсно так? — поцікавився лікар, уважно спостерігаючи за мною.

Спеціаліста обманути важче, аніж людей, яким абсолютно байдуже на мене.

— Я... Я не розумію, як це все сталося. І аварію в голові теж не можу повторити. Я пам'ятаю тільки те, як поверталася з роботи додому. Трохи дощило, але ще було тепло. На мені був такий новенький піджак темно-зеленого кольору. Це все. Тепер я тут, і нічого не знаю.

Я глибоко вдихнула та похитала головою, намагаючись здаватися розгубленою.

— Часткова ретроградна амнезія можлива після черепно-мозкової травми, — почав лікар. — Цілком ймовірно, що ви можете не пригадувати події вашого життя, що сталися рівно до моменту аварії. Удар у голову був достатньої сильним, тож ця проблема — часта у таких ситуаціях. Значить, ви думаєте, що зараз вересень. Виходить, що ви не пам'ятаєте абсолютно нічого, що сталося за останні чотири місяці?

— Не пам'ятаю, — впевнено сказала я, щоб остаточно переконати усіх присутніх.

Тихі шепотіння змусили мене повернути голову в сторону сестри та матері. Мене злило, що вони навіть зараз не соромилися відкрито обговорювати мою ситуацію. Можливо, їм весело? Тільки вони навіть не здогадуються, що справжні веселощі ще попереду.

— Можуть усі піти геть, — голосно сказала я. — Хочу побути наодинці.

— Так, вам це зараз дуже потрібно, — погодився лікар. — Та спершу ми обстежимо вас. Попрошу всіх вийти.

Я бачила, що Макар вагався, але все ж вийшов разом з усіма, кинувши біля дверей останній погляд у мою сторону. Мені не було легше від того, що я збрехала, але маленький тріумф все ж відчувала. І поки всі весь цей час обманювали мене, я тепер обманюватиму їх. Заради помсти та заради себе...