Частина друга Розділ 20

Шукати Ертіну треба було у палаці. Як виглядає палац зовні - величезний бетонний куб з множиною різноманітних башточок і бельведерів на даху - Рамір знав. А от всередині бувати йому, звичайно ж, не доводилось. Розташовувався палац в середмісті. Із пліток, що буйно розмножувалися серед недоторканих, було відомо, що куб - це лише верхівка будівлі. Основні ж приміщення знаходяться під землею. Люди подейкували що там є величезний застінок - цілі поверхи темних камер, призначених для непокірних, які і за рік не обійдеш. Якщо в тих балачках була хоч частка правди, шукати вайдорі треба було там. 
Але для початку треба було потрапити у палац. 
Для переходу у Раміра було аж три ментальних маяка на які можна було орієнтуватися.  
Перший і найяскравіший - сама Ертіна. На неї Рамір спробував налаштуватися відразу як розібрався з Патроновими спогадами. На жаль, невдало. Їх унікальний зв'язок, такий міцний в повсякденному житті, наразі неначе щось розсіювало. Єдине, що він відчув, це слабке відлуння Джерела коханої. І це вже було добре, бо давало впевненість, що вайдорі жива. 
Другим маяком був Вадьєр Ва Сано. Його Рамір чіпати не дуже хотів, бо по-перше не знав сили ментальних здібностей головного Пса, а по-друге розумів, що, з'явившись перед Вадьєром, змушений буде вступити з ним в бій. Не те щоб Рамір не вмів битися, всі недоторкані вміють, і конфлікти дуже часто вирішують саме таким шляхом, але він знав, що Вадьєр без охорони не ходить. А кількох Псів одночасно ніхто не здолає. Втім, ножа свого Раміртан нагострив. 
І наостанок залишався ще один об'єкт, не менш унікальний ніж люди - гвинтограв Великого Дракона. 
Звичайно, машину охороняють, але навряд чи настільки ретельно, як господаря. І роблять це, зрозуміло,  не Пси, а звичайні технарі. Менталістів серед них точно немає, отже обдурити їх буде набагато простіше ніж Вадьєра. 
Тепер треба було пригадати зовнішній вигляд гвинтограва, бажано у найменших подробицях. На картинку, що зберігала пам'ять Патрона, в цьому питанні покладатися було не варто. Справа в тім, що пес бачить не так як людина. Зір у нього майже чорно-білий. Його сітківка налаштована на багато відтінків сірого, а от інші кольори у собачому сприйнятті залишаються тусклими і змазаними. Та вони собаці й не потрібні, бо орієнтується він насамперед на нюх. Напевне, якби Рамір не бачив той гвинтограв у новинах, то й не зміг би скласти цілісної картини. А так, вдалося, і дуже швидко. За якусь хвилину він вже впирався лобом у обшивку найдорожчого в світі літального апарату.
На превеликий подив, в ангарі, куди Рамір потрапив,  не було а ні душі. Ні охорони, ні технічного персоналу. Приміщення навіть не освітлювалось. Тільки подекуди на стінах ледь жевріли маленькі вогники. Світилися рівно настільки, щоб носа не розбити, перечепившись за речі, розкидані по підлозі. Схоже, після землетрусу тут ніхто і не думав прибирати. Рамір всівся на залізний ящик, що стояв біля стіни і знову спробував налаштуватися на Ертіну. 
Тут вона, безперечно тут, і зовсім недалеко! Він відчував це всіма струнами своєї душі. Ізольована, наче в оковах якихось, неспокійна, але більше розлючена ніж перелякана. Шукає щось. І раптом: "Раміре, коханий, витягни мене звідси!" Він почув це настільки виразно, ніби вайдорі була поруч. І образ кімнати побачив, дивної, ізольованої від зовнішнього впливу золотою сіткою. Та ось що це за окови!  Схопився з холодного ящика і кинувся до виходу з ангару. 
Довгий коридор виявився не темним, як здавалося спочатку. Він освітлювався, але дуже дивним чином. Рамір, який в житті не стикався зі штучним освітленням приміщень, не знав що подібне взагалі можливе: ти йдеш, а світло включається на твоєму шляху, позаду ж гасне. Це було дуже зручно, а ще слугувало чудовим дороговказом. Тому що тут був цілий лабіринт коридорів, і шлях по них пролягав доволі заплутаний, але цей був єдиний, який освітлювався. Це Рамір перевірив коли поткнувся кілька разів в темні проходи. 
А воно ж логічно - освітлювати лише ту дорогу, якою найчастіше користуються, отже вона і має привести до мети. Дійшовши такого висновку Рамір рушив уперед з новим завзяттям. 
Він йшов доволі довго і нікого не зустрів, хоча на випадок непередбачених зустрічей у нього з дитинства була розроблена методика. Він використовував цей прийом завжди коли виникала потреба сховатися на видному місці. Для цього  треба було стояти нерухомо і уявляти себе чимось неживим, що легко вписується в навколишнє середовище, деревом там, чи меблями, приладом якимось зрештою. Незначний вплив… і його відразу ж переставали помічати. 
Дивно, чому навколо нікого немає? Адже хтось повинен обслуговувати палац? А тут он - кухонний цех, величезний такий,  холодний  і пустий, обладнання подекуди з корінням вирване, повсюди порохи і павутиння. Раміртан потрапив у це приміщення ненароком, коли перевіряв свою здогадку про те, що тут освітлюється один-єдиний шлях. Моторошне видовище, яке вихопив із темряви промінь його ліхтаря, жодним чином не вкладалося в уяву про велич Дракона. А далі було ще цікавіше. З кухонним цехом межували склади по зав'язку набиті харчами. Консерви, ліофілізоване м'ясо і риба, сушені овочі в вакуумній упаковці, борошно і крупи. Все те, що може зберігатися роками. Роками воно тут і лежало, бо банки проржавіли, мішки забруднилися пилом - подекуди на них і маркіровок не розібрати, а проміжки між полицями затягнуло липким павутинням так, що пройти неможливо. Рамір вляпався у ту павутину і зробив висновок, що попередній відвідувач був на цьому складі кілька десятиліть тому. Подібних складів на його шляху трапилось кілька десятків. 
Побачив він і автоматичний крематорій, робочий, з теплими стінами,  а от жодної камери для бунтівників не зустрів. Куди ж тоді зникають ті кого заарештовують за нелояльні висловлювання чи протидію Псам? Ті, кого забирають, щоб буцімто перевірити написаний на них донос? Адже на Вільну Землю їх точно не відправляють! Ще кілька декад тому Рамір шукав би відповіді на ці питання. Тепер же точно знав - будь кого невгодного Дракону просто вбивають, не заморочуючись доказами, слідством та показовими стратами. Тому і крематорій працює безупинно.
Перші ознаки життя з'явилися коли Рамір піднявся на наступний поверх. Тут розташовувалися такі ж самі склади, але з набагато свіжішими продуктами, більшість з яких мали кейтарську або сайгарську маркіровку.  А в кулінарному цеху навіть працювало обладнання і знаходилися люди. У найвіддаленішому від входу куті миготіли індикаторами духові шафи і великий котел з автоматичним розігрівом. На нагрівальній пластині шкварчала величезна пательня. Обслуговували цей куточок три кухарі. 
Отже, живі люди в палаці були. Але скільки? Цього всього було явно замало, щоб нагодувати всіх хто мав би  мешкати тут. Всім було відомо, що палац не належить самому лише  Дракону. В ньому живе кілька тисяч його наближених - Пси,  чиновники, коханки. Чому ж обід готується не більше ніж на сотню осіб? Невже і тут майже нікого не залишилось? Але куди всі поділися? Повтікали? Хіба від такого життя втікають? Загинули при землетрусі? Та не помітно тут руйнувань. На складах-он навіть банки з полиць не всюди попадали. Хто ж допомагає Дракону керувати Вільним народом? І для кого зберігаються всі ті припаси?
На другому поверсі освітлених розгалужень було більше, і шансів заблукати було безліч. Але чуйка безпомилково вела Раміра навпростець. Він знав, що рухається в правильному напрямку, бо з кожним кроком дедалі ясніше відчував Ертіну. А коли піднявся ще на один поверх, зрозумів - вона десь тут, поряд. 
Як і на двох попередніх рівнях, вікон на цьому поверсі  не було. Чи знаходиться він ще під землею, Рамір визначити не міг, хоча поверх був явно жилий і дихати тут було значно легше ніж унизу -  вочевидь працювала вентиляція. Помешкання тут  нагадували типовий робочий гуртожиток, облаштований двоповерховими нарами. В подібному Рамір мешкав на початку своєї наукової кар’єри. І все ж  обладнані ці казарми були набагато краще ніж житло для представників шостої касти. Тут були  і шафки для особистих речей, і вмивальні, оздоблені дзеркалами, а на нарах лежали ковдри і подушки. Біля входу розташовувалися стояки для зброї, пусті, на жаль. Це було житло Псів. Але де ж самі ті Пси? Куди поділися? 
Рамір проминув майже весь поверх поки натрапив на людей. Він швиденько притулився до стіни і уявив, що замість нього тут стоїть стара швабра. Людей цих Рамір знав. Саме їх і шукав. Це були Вадьєр і двоє його підлеглих з тих, що забирали Ертіну. Вони тягнули мерця, завернутого в сірий балахон, і супроводжували свою місію тужливим виттям. Не від щирого серця співали, а з обов'язку, а ще вірогідніше, з примусу, тому що крізь ту несправжню тугу віддавало відвертим полегшенням, ледь не радістю. Вони пройшли дуже близько, Вадьєр ледь не зачепив Раміра плечем, тому той і зміг відчути всю гаму його почуттів. Кого ж вони понесли до поховальні, якщо сам Вадьєр у цьому задіяний? 
Довго розмірковувати над цим Рамір не став. Ледь процесія віддалилася, він тихенько прослизнув у зал з якого вийшли Пси, саме звідтам фонило джерело Ертіни. 
Це було приміщення для загальних зборів, велике, пусте і майже темне. Жодних меблів, навіть світла істини, обов'язкового для подібних залів, там не було. Сірі стіни, сіра стеля, сіра підлога, розчерчена крейдою на квадрати зі стороною в півметра. На протилежній від входу стіні - невеликий овальний отвір до якого ведуть три сходинки. Прохід ледь світиться примарним сяйвом. Саме туди Раміртана і вела  інтуїція.