Частина друга Розділ 1

Частина друга
ДОЛЯ ЕНТАРА

Похід у місто призначили на той час коли закінчиться дощ. А до того у Раміра було ще багато справ. Незважаючи на зливу, він ретельно обстежив всю доступну територію. Нічого корисного, що можна було б легко дістати з-під завалів, не знайшов, але зрозумів де саме Патрон вполював свою здобич. Генетично модифіковані тхарки  без лабораторної позначки лізли зі зруйнованого підземного переходу, який став місцем поховання Суона. Їх не відлякувала навіть вода, що накопичувалася там, вони чудово плавали. За кілька днів хижа нечисть обжерла труп репродуктолога до кісток, назавжди відбивши у Раміра охоту ласувати їх м'ясом. 
Рамір знав, що неподалік, в стороні протилежній місту, знаходилася сільськогосподарська дільниця. То може там їх і розводили? Тоді не дивно, що після катастрофи тварини розбіглися по окрузі.  А от чому ніхто з людей  не прийшов до центру з того боку, було незрозуміло. Там же мало бути ціле селище. Невже ніхто не вижив? Чи селяни  настільки не цікаві? Хоча, можливо, їм просто дощ перешкодив і вони не хотіли чалапати по бездоріжжю? Справа в тім, що хороша дорога, яка йшла від столиці, закінчувалась у воріт наукового центру. Далі була прокладена лише грунтовка, яка і під час звичайного дощу прохідністю не відрізнялась, тепер же перетворилася на справжню трясовину. Для Раміра це не було перешкодою, тож на сільську дільницю він вирушив незважаючи на  опади. 
Сільськогосподарське селище теж лежало в руїнах. Але люди живі там все ж таки були. Не багато, двоє чи троє. Скільки точно Рамір так і не з’ясував.  Скоріш за все це були жінки. Молоді чи старі, незрозуміло. Отаборилися селянки на верхівці зернової башти, єдиної на дільниці споруди, що вціліла після катаклізму. Раміра побачили, але до башти  близько не підпустили. Коли він спробував підійти, у нього полетіло каміння, а жіночий голос, крізь мряку, рішуче звелів забиратися геть, інакше вб'ють. Випробовувати долю Рамір не став і повернувся додому. Перелякані жінки  поки що нічим їм з Ертіною не загрожували.

***

Нарешті дощ припинився. Одного дня Рамір прокинувся від тиші. По куполу більше не дріботіло і на дворі начебто посвітлішало. Щоправда крізь вікно роздивитися нічого не вдалося - візерунчаста крижана плівка вкривала скло з внутрішнього боку. Рамір вперше в житті бачив подібне явище, тому чіпати те диво не став, хотів, щоб і Ертіна подивилася коли прокинеться. Двері ледь відчинив, їх також приморозило. А коли вийшов назовні, не повірив власним очам. Все навколо, наче білим мохом, поросло інеєм, а земля, від самісінького порогу і скільки око бачить, була, наче лаком, вкрита льодом. Там де крізь лід пробивалася суха минулорічна трава, утворилися пухкі кучугури з того ж інею, та й сама лабораторія Са Гара нагадувала великий пухнастий кучугур. 
Замість весни на Вільні Острови прийшла зима, ще й настільки сувора, якою справжня зима ніколи не бувала.
Рамір спробував вийти за поріг, але одразу послизнувся. Не впав тільки тому, що тримався за двері. А от Патрон таки впав і довго не міг підвестися, лапи його постійно роз'їжджалися і він раз за разом плюхався на живіт.
Визирнула Ертіна і засміялася, спостерігаючи за  собачими викрутасами.
— Зачекайте-но, хлопці, - сказала вона, маючи на увазі і чоловіка і собаку, - зараз я зроблю вам льодоступи. 
Рамір не знав, що таке льодоступи, але терпляче чекав поки вона сплете із дроту та дрантя чотири вузенькі косиці і прив'яже їх йому до ніг просто поверх взуття. Ходити в них було не дуже зручно, проте не слизько. Тож іномирянську вигадку Рамір оцінив. Собаці ж вона просто намотала на лапи щось на зразок онучей. А крижані квіти на склі її не здивували. Виявляється, в попередньому житті вона таке часто бачила. 
З настанням непередбачуваної весняної зими змінився весь навколишній пейзаж. Руїни, вкриті пухнастим інеєм, тепер не виглядали настільки страшними. Вони згладилися і начебто нижчими зробилися. І лабораторія серед них тепер не виділялася як будівля, а виглядала таким самим кучугуром. Якби хто не знав, що вона тут є, то відразу і не знайшов би. І тільки вцілілий кут віварію стирчав посеред цього білого хаосу як щось чужорідне.
Рамір присів на порозі, і схопився за голову. Він же так сподівався, що незабаром прийде весна і з'явиться перша зелень, а тут… І м'ясо у них кінчається - кролика, як не розтягували, а вже майже з'їли, і питної води залишилося обмаль.
— Треба вирушати в місто, - сказав Раміртан. 
— Так, - погодилась Валентина. - Іншого виходу немає. Я зберу тобі щось поїсти в дорогу. 

***