Частина перша Розділ 14

Суп вони все ж таки зварили удвох, бо навіть на таку просту дію, як помішування, сил у Ертіни забракло. Макарони, на здивування, виявилися цілком їстівним. Хто ж знав, що їх, як і сушені овочі, треба не просто розмочувати у гарячій воді, а кип'ятити з додаванням  м'ясного порошку? 
Варево пахло настільки смачно, що Рамір ледь дочекався поки страва приготується. Столового посуду в лабораторії не водилося, зате тепер у кожного них була своя ложка. Рамір віддав Ертіні Суонову срібну, собі ж залишив стару, олов'яну, до якої звик з дитинства. Замість створки [таку назву мають таріонські тарілки] дівчина використала банку від м'яса, яке вони з'їли вночі. Порцію в баночці забрала собі, а майже повний казанок віддала Раміру. 
Він накинувся на їжу як невихований дикун, і ледь стримався, коли супу залишилося на самому денці - згадав про собаку що чекав назовні. Песика також треба було нагодувати! Виніс казанок на подвір'я, перелив суп у миску, яку ще вранці прихопив з понівеченої псячої клітки. Подивився як завзято собака поглинає харч і звернув увагу на кролів, клітки з якими стояли біля входу. Поранений Раміру не сподобався, схоже було, що він не жилець. Тож Рамір вирішив чимскоріш забити його. Кроля, звичайно, було б добре залишити на розплід, але їм потрібна їжа. Тим більш, що є ще кролиця у якої, здається, з дня на день намічається приплід.
Звістку про кроликів Ертіна сприйняла досить мляво, вочевидь у своєму світі їй ніколи не доводилося дбати про забезпечення харчами, а от собаці дуже зраділа. Сказала:
— Я зватиму його Патрон, не заперечуєш? 
А чого б Раміру заперечувати? Давати ім'я це привілей жінок. Нехай буде Пат Рон, що б воно там не означало.

***

На продуктах та приготуванні "правильної" їжі Рамір не розумівся. До недавнього часу у нього не було жодної можливості навчитися кулінарній справі. Поки він був малим і перебував у центрі дитячого виховання, його годували, як і всіх, двічі на добу готовою їжею. Звідки вона береться нікого не цікавило.  В ті часи стандартна порція всіх влаштовувала. 
В роки навчання схема харчування не змінилася. Правда, тоді вже їжі не вистачало. Голод був постійним супутником підростаючого покоління. Саме в ті часи Рамір призвичаївся повсякчас носити з собою заплічник, щоб складати туди все їстівне, що трапиться під руку. Траплялися переважно дикорослі трави і плоди. Інколи ягоди. Навесні - пташині яйця, сарана і поживні личинки комах. Якогось особливого приготування вони не потребували, зазвичай підлітки  пекли їх на кострі, нанизавши на палички. 
Коли Раміртан почав працювати, він щоденно отримував готовий для вживання робочий пайок. І лише останнім часом приготований харч перестали видавати. Казали, це сталося тому, що всі робітники кулінарної галузі покинули Таріон, прихопивши своє обладнання, а як воно було насправді, невідомо. Відтоді пайок почали видавати сирими продуктами. От тоді у Раміра і виникли труднощі з приготуванням. 
В гуртожитках де мешкали представники шостої касти, не було жодної кухні, там кожен викручувався як міг. Зазвичай люди гуртувалися,  складали печі у дворі,  і  готували на них по черзі.  І добре якщо у гурта була каструля, її берегли як зеницю ока, нікому не позичали і ніколи не залишали без нагляду. 
Рамір в гуртожитку бував не кожен день, тож ні до якого гурту приєднатися не зміг, а у  себе в кімнаті не мав навіть миски. Отже харчувався він, переважно, на роботі. Тут у нього була нагрівальна пластина, що належала науковому центру, і старий батьків казанок, в якому він заварював трави. До речі, Суон, паскуда, у своєму наклепі і про це не забув згадати: мовляв, Рамір використовує дороге лабораторне обладнання не за  призначенням, а у власних потребах.
При такому способі життя не навчитися полювати було неможливо. 
Люди з шостої касти і в найкращі часи не відмовлялися від додаткового пайку, що вже казати про сьогодення, коли врожаю немає вже який рік поспіль і продуктів на всіх не вистачає. В тій частині міста, де мешкають недоторкані, давно не залишилося ні собак, ні котів, ні іншої звірини, туди навіть птахи залітали рідко, бо люди не гребували нічим. І Рамір не був винятком. Він і незареєстрованого лабораторного тхарка міг з'їсти, і анаконду. А якщо траплялася капібара, або велика морська свинка, м-м-м… це взагалі вважалося  делікатесом! Полював Рамір переважно за околицями наукового центру, там же і готував свою здобич - пік м'ясо на вугіллях. Так було безпечніше - ніхто не міг унюхати аромату печені і з’явитися з неправомірними вимогами або скаргами. 
Тож з кролем Рамір впорався швидко. Оббілував, порубав на шматки і склав у пластикову коробку, пересипаючи сіллю. Смажити все відразу не став. На дворі прохолодно, не пропаде. Того, що вийшло, вистачить їм з Ертіною не менше ніж на декаду, а ще ж і кейтарські дарунки є. З таким запасом, сподівався Раміртан, їм, можливо, і вдасться дочекатися допомоги якщо не з міста, то з протилежного боку, з сільськогосподарської дільниці на якій теж мешкали люди.
Втім, наступна неприємність різко зменшила його надії на порятунок. Коли Рамір все ж таки зібрався прати одяг, виявилося, що в них обмаль води, а саме є лише той запас, що зберігався в охолоджувальній системі установки. Помпою не вдалося викачати з-під землі жодної краплини, наче водоносний шар, до якого сягала скважина, раптом щез.  Куди він подівся, здогадатися було не важко - вода пішла у новоутворене провалля.  
На деякий час їм, звичайно,  запасу вистачить, а от далі що робити? Адже невідомо скільки людей вижило в  місті, і чи згадає хоч хтось з них про науковий центр. 
Отже план дій склався сам собою: вони залишатимуться на місці і чекатимуть допомоги поки Ертіна не набереться сил,  а потім підуть шукати тих, хто вижив. 

***