Частина перша Розділ 10

Жінка Раміртану дісталася норовиста. Їжу сама собі побажала вибирати, хоча це повинен вирішувати чоловік. Рамір, попри всі традиції, вирішив дозволити їй це. Нехай їсть, що хоче, так швидше одужає. 
Поки він відшукував розсипані по підлозі кристали, прибирав черепки і демонтував зламану установку, Ертіна розглядала вміст кейтарських пакетів. Вивчала етикетки на банках так уважно, наче могла щось прочитати на них. 
Система знаків і правопис у Дев'ятці настільки відрізнялися від нормальної таріонської писемності, що Рамір и сам не завжди міг розібрати ті написи. Саме тому і не читав їх, покладаючись на інтуїцію. А вона дивилася, дивилася і раптом видала:
— Молоко! Мені здається, тут написано "молоко". Наче нашою мовою, тільки іншими буквами. Таке взагалі може бути?
Рамір, поки вони знаходилися поруч, не переривав єднання душ, тому добре її зрозумів. І здивувався. Ти ба! Їхньою мовою! От вигадниця! Сам він вважав, що в банці м'ясо, бо на етикетці була намальована корова, але там дійсно виявилась лакта, тільки густа і дуже солодка, смачна неймовірно. Вони з'їли її відразу, після чого Ертіна знову заснула (і це в її стані було цілком нормальним), а Рамір відчув такий приплив сил, що впорався з прибиранням за кілька хвилин. 
Тим часом пилюка назовні осіла і день повністю вступив у свої права. Ворота центру мали би вже відчинитися, але чомусь ніхто на території так і не з'явився. А мали ж прийти і робітники віварію, і інші технічні працівники. Суон також не поспішав за своїм договором. І Раміртан вирішив перевірити чи не сталося з ним чого лихого.

***

Матінко Зоряна! За що ж ти так покарала Вільних дітей своїх? Чи не за те, що забули тебе у своїй гордині? 
Весь науковий центр лежав у руїнах. Більш-менш вцілів тільки той кут віварію до якого притулилася лабораторія Са Гара. А чи не тому воно встояло, що купол корінням своїм проріс у нього, укріпивши фундамент і частину стін? 
З вцілілого приміщення доносилося відчайдушне скавчання, якась тварина кликала на допомогу. Рамір не зміг проігнорувати заклик і поліз по руїнах всередину. 
Невеликий рудий песик знайшовся в клітці на яку впала лабораторна шафа. Клітку трохи розплющило, але тварина не постраждала. Коли Рамір звільнив його, собачка не втік, а почав радісно підстрибувати, намагаючись лизнути людину в лице. Ну от і як такого покинути напризволяще? Він же наче дитина! 
"Зорі, як там моя Еліль? - думав Раміртан, пестячи собаку. - Чи жива вона взагалі? А Гелія? Чи вижила вона? Без неї ж я нічого не можу взнати про дочку, адже людям з найнижчим статусом відомостей про дітей не дають. І де їх обох тепер шукати?"
Чоловік погладив песика і підвівся на ноги. Це безумство - прихистити собаку коли самим нема чого їсти, але нехай буде так. Зоряна Матір не залишить їх без допомоги. 
І дійсно, не залишила. Раміртан переконався в цьому коли оглянув уважніше зруйноване приміщення. У кутку, під грудою якогось дрантя, він знайшов ще дві клітки, що стояли одна на одній. В обох були кролі. Настільки великі, що він таких ніколи і не бачив, явний результат якогось експерименту. І якщо тварина в клітці, що стояла зверху, постраждала - одне вухо у неї було майже відірване, то інша залишилася неушкодженою. Поруч з клітками лежав мішок з гранульованим кормом. Рамір витягнув з руїни кролів та їхній харч, і відніс знахідку до купола, поставив біля входу. Песик в цей час не відходив від нього а ні на крок. Рамір насипав тваринам по жмені корму, свиснув собаці і пішов шукати людей. 

***