Частина перша Розділ 10

Жінка Раміртану дісталася норовиста. Їжу сама собі побажала вибирати, хоча це — обов'язок чоловіка. Рамір, попри всі традиції, вирішив дозволити їй подібну вільність. Нехай їсть, що хоче, так швидше одужає. 

Поки він відшукував розсипані по підлозі кристали, прибирав черепки і демонтував зламану установку, Ертіна розглядала вміст кейтарських пакетів. Вивчала етикетки на банках так уважно, наче могла щось прочитати. 

Система знаків і правопис у Дев'ятці настільки відрізнялися від нормальної таріонської писемності, що Рамір і сам не завжди міг розібрати ті написи. Саме тому й не читав їх, покладаючись на інтуїцію. А вона дивилася, дивилася та раптом видала:

— Молоко! Мені здається, тут написано "молоко". Наче нашою мовою, тільки іншими буквами. Таке взагалі може бути?

Рамір, поки вони знаходилися поруч, не переривав єднання душ, тому добре її зрозумів. І здивувався. Ти ба! Їхньою мовою! От вигадниця! Сам він вважав, що в банці м'ясо, бо на етикетці була намальована корова, але там дійсно виявилась лакта, тільки густа і дуже солодка, смачна неймовірно. Вони з'їли її відразу, після чого Ертіна знову заснула (і це в її стані було цілком нормальним), а Рамір відчув такий приплив сил, що впорався з прибиранням за кілька хвилин. 

Тим часом пилюка назовні осіла і день повністю вступив у свої права. Ворота центру мали би вже відчинитися, але чомусь ніхто на території так і не з'явився. А мали ж прийти і робітники віварію, і інші технічні працівники. Суон також не поспішав за своїм договором. І Раміртан вирішив перевірити чи не сталося з ним чого лихого.

***

Матінко Зоряна! За що ж ти так покарала Вільних дітей своїх? Чи не за те, що забули тебе у своїй гордині?

Весь науковий центр лежав у руїнах. Більш-менш вцілів тільки той кут віварію до якого притулилася лабораторія Са Гара. А чи не тому воно встояло, що купол корінням своїм проріс у нього, укріпивши фундамент і частину стін? 

З вцілілого приміщення доносилося відчайдушне скавчання — якась тварина кликала на допомогу. Рамір не міг проігнорувати заклик і поліз по руїнах всередину. 

Невеликий рудий песик знайшовся в клітці на яку впала лабораторна шафа. Клітку трохи розплющило, але тварина не постраждала. Коли Рамір звільнив його, собачка не втік, а почав радісно підстрибувати, намагаючись лизнути людину в лице. Ну от і як такого покинути напризволяще? Він же наче дитина!

"Зорі, як там моя Еліль? - думав Раміртан, пестячи собаку. - Чи жива вона взагалі? А Гелія? Чи вижила вона? Без неї ж я нічого не можу дізнатися про дочку, адже людям з найнижчим статусом відомостей про дітей не дають. І де їх обох тепер шукати?"

Чоловік погладив песика і підвівся на ноги. Це безумство — прихистити собаку коли самим нема чого їсти, але нехай буде так. Зоряна Матір не залишить їх без допомоги. 

І дійсно, не залишила. Раміртан переконався в цьому коли оглянув уважніше зруйноване приміщення. У кутку, під грудою якогось дрантя, він знайшов ще дві клітки, що стояли одна на одній. В обох були кролі. Настільки великі, що він таких ніколи і не бачив — явний результат якогось експерименту. І якщо тварина в клітці, що стояла зверху, постраждала — одне вухо у неї було майже відірване, то інша залишилася неушкодженою. Поруч з клітками лежав мішок гранульованого корму. Рамір витягнув з руїни кролів та їхній харч, відніс знахідку до купола і поставив біля входу. Песик в цей час не відходив від нього а ні на крок. Рамір насипав тваринам по жмені гранул, свиснув собаці і пішов шукати людей.