Частина перша Розділ 9

Валентина прокинулась від гучного гулу. Спочатку їй здалося, що все повторюється знову - тривога, атака, ракета, приліт. Якимсь незрозумілим чином вона опинилася на підлозі, прихопивши ковдру. Напевно це спрацював захисний рефлекс, бо вона добре пам'ятала як замерзала поки її витягали з під завалу. Хотіла закотитися під тапчан, але не вийшло - сили не вистачило. Лише в ковдрі заплуталася.  І тільки за якусь довгу мить усвідомила, що це не ракета, а землетрус, будинок не руйнується і її, Богу дякувати, нічим не притиснуло. 

Навкруги все хиталося. Підлога двигтіла. Речі, що стояли на полицях і на столі, падали і скакали по підлозі.  Над головою щось гепнуло. І не раз. 

Ага! Це звалився той прилад, що притягнув її у цей світ, здогадалася Валя. Машина нагадувала дві великі піраміди, що стояли одна на одній і стикалися між собою верхівками. Причому верхня була чи не вдвічі більша за нижню. Саме верхня частина і впала, розвалившись при цьому на шматки. Кожного з тих уламків було цілком достатньо, щоб розтрощити голову безпомічній людині. Але незграбний стіл і тапчан витримали. Залізяччя нависло над Вальчиною головою, розхитуючись у всі боки, але не падало. 

Поштовхи тривали  трохи довше хвилини. Відчуття часу у Валі завжди було надтонким і не зникло навіть тепер, коли її переробили на Ертіну. 

Коли все припинилося, вона спробувала вилізти. Зробити це було не легко, хоча у здоровому стані не склало би труднощів. Виявилось, що сил у неї не вистачає навіть на те, щоб перекотитися з боку на бік. Щоб хоч якось переміститися доводилося відштовхуватися і руками і ногами. А ще ж і важку ковдру треба було тягнути за собою, адже це був її єдиний одяг.

Дрібні черепки, розсипані по підлозі, боляче впивалися в оголену спину, з вулиці тягнуло холодом. Ще й пилюка, що заповнила гараж, не давала вдихнути на повні груди. На сторонню допомогу жінка не розраховувала. Вона ж навіть покликати когось не була здатна. Що робити, Валя не знала. З чоловіком, який так і не сказав їй свого імені, невідомо що сталося, а окрім нього, напевне, ніхто й не знає, що вона тут є.

Тільки-но згадала про викрадача, як накотило усвідомлення: немає його поруч і під час поштовхів не було. 

— Ти де? - скрикнула вона чи то подумки, чи вголос. 

Навкруги - мертва тиша.  І відчай, що заповнює серце: невже  загинув? Невже втратила? Втратила тільки-но знайшла! Загубила те, без чого несила жити…

Дивно, але в цій жахливій ситуації себе Валя шкодувала не так вже й сильно, а от за викрадачем ледь не плакала, така її охопила туга. І яка ж це була радість, яке щастя, коли він раптом з'явився на порозі! 

Живий! Неушкоджений. Прийшов! Повернувся! Не покинув її серед цього жаху.  

І знов раптове озаріння: віднині вона більше не одна! Їй є на кого покластися. 

Він витягнув її з-під стола, загорнув у ковдру, зачинив двері, перекриваючи доступ холоду та пилюці. Сам всівся біля тієї залізяки, що вміла викрадати людей з інших світів, а Валю посадив до себе на коліна і почав легенько заколисувати. І як же радісно було, що він не постраждав, і так хороше поруч з ним, що Валентина остаточно погодилась стати Ертіною і вжитися у цей світ. А він наче відчув її згоду - зрадів, притиснув до себе ще міцніше.
Тоненька рука наче сама випросталась з-під ковдри і торкнула обличчя чоловіка, скроню, на якій червоною трояндою палахкотіло клеймо. 

— Що це? - запитала подумки.

І почула таку ж мовчазну відповідь:

— Знак приналежності до касти.

Кастове суспільство! Жах!

— Ти раб?

— Ні! Я - Вільний чоловік, а ти - Вільна жінка. На Вільних Островах всі вільні!

— Добре. - Вона торкнулася своєї скроні. - У мене немає такого?

— Тимчасово, пізніше поставимо.

— Ні! Я не хочу! - здригнулася вона.

— Гаразд, - відразу ж погодився він. - Не бійся. Зараз це все одно не на часі.

— Як тебе звати?

— Раміртан. 

Це він вимовив вголос. Красиве ім’я, звучне, дуже чоловіче. Їй сподобалось. Цікаво, що означає?

— На давньому таріоні це означає “Ворожа погибель”, - зрозумів він невимовлене питання.

Вона аж підскочила. Втім, нічого іншого він і не очікував. Жінки завжди сприймали його ім'я саме таким чином. 

Та, певно, він все ж таки поспішив з висновками, бо вона несподівано похвалила:  

— Чудове ім'я! Найкраще з усіх можливих! 

— Можеш звати мене просто Рамір, - запропонував він, йдучи всупереч всім таріонським традиціям. Нехай знає, що він визнає її найближчою людиною в світі, якщо дозволяє називати себе дитячим ім’ям.

Але їй цього виявилося мало.

— А прізвище? - запитала вона.

— Ім'я роду? - здивувався Раміртан.

Чого це їй знадобилося про це питати? Адже ім'я роду це тільки для документів, у приватному житті його майже не використовують. А якщо хто і вживає, он як Суон, наприклад, то тільки для того, щоб показати свою владу і продемонструвати зверхнє ставлення. Але Ертіна з іншого світу, там, напевно, все інакше влаштовано. Тому Рамір відповів:

— Са Гар. Але його краще не згадуй. Не люблю.

— Настільки паршивий рід? - здивувалась вона.

Це ж треба, відразу вгадала! 

— Найгірший з усіх можливих, - в пояснення Рамір вдаватися не став.

— А я?.. - вона хотіла запитати чи треба їй брати ім'я його роду, якщо вони одружаться, але не знала як сформулювати питання. І чи включає поняття "моя жінка" одруження взагалі?

— Ти Ертіна Ма Ар. Це найбільш розповсюджене ім'я роду на Вільних Островах. Та й ім'я не рідкісне. Серед подібних легше загубитися.

Ага! Вона зрозуміла. Це на випадок, якщо доведеться ховатися. Хм! А не все на тих Островах так радісно, якщо він передбачає подібну можливість.

— Ім'я твоє означає “Зоряне сяйво”.

Божечко, як  поетично! І хто б міг подумати? 

А може дійсно погодитися і стати його жінкою? Поряд з ним так затишно і сам він доволі симпатичний. Чорні очі, густе русяве волосся, аристократичний профіль… І губи…настільки гарні, що так і хочеться торкнутися… губами.