Частина перша Розділ 7

Дивним чином Валентина Андріївна добре пам'ятала не тільки те як потрапила в інший світ, але й усе своє попереднє життя. Мешкала вона у Дніпрі і саме напередодні війни вийшла на пенсію. Місце своє, як годиться, передала наступнику - молодому хлопцю, вправному, з хорошою освітою. Головний бухгалтер у великій лікарні це не жарт. Таку посаду будь кому не залишиш. А Ігорчик, тобто Ігор Ярославович їй подобався. Знала, що не підведе, бо працювали вони разом три роки, він навіть підміняв її, коли відпустку брала.
Він і не підвів. Як почалася війна, в перший же день пішов до військкомату. А Валентині довелося повертатися на роботу, бо головний сказав, що під час війни не хоче шукати нікого нового. Ще й додав, що краще за неї місце для Ігоря ніхто не збереже, а йому ж і воювати буде легше, якщо знатиме, що є куди повертатися. От і працювала Валентина аж поки клята російська ракета не перетворила її на пацієнтку своєї ж лікарні.
В той день був вихідний, а в домі не дуже тепло, тож прилягла вона по обіді відпочити, пригрілася під ковдрою, задрімала і не почула сигналу тривоги. А прокинулася вже від вибуху, коли на неї падала стеля. Холод, біль в голові і у тій нозі, що вдалося звільнити з-під бетонної плити, розуміння, що другу ногу затиснуло так, що не поворушиш, і голоси рятувальників, ось, що запам'яталося їй з наступної доби. А потім знайомі обличчя своїх же лікарів, тих, кому щомісяця підписувала  зарплату. І обіцянка:
— Валентина Андріївна, ми вас витягнемо. Ви ж тільки нам допоможіть. Не втрачайте надії. Боріться!
Ногу врятувати не вдалось. Ще й нирки відмовили. Так буває при синдромі тривалого стиснення. Це на додачу до закритої черепно-мозкової травми. Але Валентина боролася, бо завжди була із тих для кого склянка наполовину повна. І на штучну нирку погодилась і з протезом майбутнім змирилася. От тільки легше їй чомусь не ставало. Свідомість час від часу спливала кудись, чи то в сон, чи то в забуття під час якого їй здавалося, що вона покидає тіло і стоїть поруч з ліжком. Ніхто того дивного стану її не помічав і не реагував на нього.
А потім з'явився він. Такий свій, рідний аж до болю. Чи то уві сні його побачила, чи наяву, вона не зрозуміла. І як виглядає не запам'ятала. Відчула тільки, що іншого їй не треба, що саме його чекала все життя. Зраділа, припала до нього, обійняла. Скаржилася на війну, оплакувала долю свою нещасливу, а він мовчки уважно слухав і обіймав так міцно, так солодко. А потім зник, неначе розчинився, а вона прокинулась. І так їй хороше було, так приємно від того сну, що і лікарі це помітили. 
— Ну, нарешті, Валентина Андріївна, ви нас потішили, - сказав, посміхаючись, завідувач реанімаційного відділення, - показники приходять у норму, завтра зранку переведемо вас у травматологію, а там і до одужання недалеко.
Засинала Валя майже щасливою. І знову довго стояла біля ліжка дивилася на власне скалічене тіло. Побачити свого примарного знайомця не сподівалася, аж раптом він повернувся. Знову радо кинулася до нього, а він вже не відпустив, схопив в обійми, обіцяв, що забере, врятує, що з ним їй буде добре і що мешкатимуть вони в найкращому зі світів.
А як прокинулася тут, у цьому чи то гаражі, чи то сараї, та роздивилась навкруги, зрозуміла, що її знову надурили. Ех, і нічому її, наївну, життя не навчило! 
Було вже колись з нею таке - закохалася в людину з "принципами". І таким же він здавався їй чудовим і правильним! Тільки-но завагітніла, пропозицію зробив. Обручку купив, на коліно ставав перед усією лікарнею! А як втратила дитину, так одразу і передумав женитися. Бо навіщо? Адже нам і так добре! Не стерпіла, вигнала його, бо дійсно… Навіщо їй той, кому вона не потрібна?
Так і залишилася сама. Одинока, безкомпромісна. Дітей заводити не було з ким, тож всі свої не розтрачені почуття віддала роботі і друзям. До того ж Ігорчика ставилась, як до сина.
Батьків поховала. Померли ще до війни. І Богу дякувати, що не побачили того жаху на який прирекли їх кляті "асвабадітєлі"! Так і сподівалася доживати вік одиначкою, дочекатися з перемогою Ігорчика свого Ярославовича, справи йому передати і вийти, нарешті, на пенсію. Ремонт зробити, город на дачі посадити, в самодіяльний хор записатися… Аж тут цей "подарунок" прямісінько у її стелю. Не пощастило.
А може все так і було б, як мріялось, не нагодись раптом цей прибулець з іншого світу? З часом одужала б, вона сильна. І без ноги призвичаїлась би, не одна ж вона під час війни у такій скруті опинилася? І невідомо, що краще: сучасний протез чи це страшнюче тіло яке ледве дихає і навіть поворушитися самостійно не може. 
А викрадач цей! Ой, певно дуже негаразд було у неї з головою, якщо уві сні він видався їй настільки привабливим. Суджений, блін! Та на нього ж в реалі без сліз дивитися неможливо! Спочатку вона подумала, що перед нею підліток - довжелезний, худющий, безбородий. А її ж ніколи не тягнуло на чоловіків молодших за себе. Але потім придивилася і побачила тоненькі зморшки навколо очей, уважний, зовсім не дитячий, погляд, звернула увагу на незвичайні вміння. Впертість і рішучість, з якими він переконував її, також справили враження. І чим більше приглядалася, тим менше була впевнена, що він їй не подобається. А ще ж оте його ставлення до неї… таке надзвичайно лагідне, аж з пантелику збиває. Уважливість в кожному русі проглядає. І ніжність. От здавалось би,  з чого б це йому відчувати ніжність? Характер у неї - аж ніяк не цукор, а він не злиться, терпляче переконує. Тіло - краще в гроб кладуть, а він дивиться так, наче вона королева краси яка. Турбується. Грілками-он обклав, нагодувати намагався. Їжа тут, звичайно, повний швах! Якась ріденька каламуть замість супу. Вона ледь кілька ложок проковтнула. Але сам факт… 
І тепер… он, вкриває її так турботливо, з усіх сторін ковдру підтикає. 
А ще - дев'ятнадцять років. Їй знову дев'ятнадцять! І можна все почати спочатку…

***