Пролог. Вирок у Пеклі

Пекло не знало сонця. Тут не існувало часу — лише важке, гаряче повітря, що пахло обвугленим попелом, залізом і гіркими сльозами мільйонів душ.

У самому центрі Безодні, на високому залізному троні, вирувала густа темрява. Демониця Сесілія стояла перед Тіньовим Судом у важких чорних ланцюгах. Навіть під холодними, нелюдськими поглядами вищих владик її темні очі палали гордістю. Вона не схилила голови.

— Ти порушила найвищий закон, Сесіліє! — прогримів голос, від якого здригалися кам'яні стіни Пекла. — Ти втрутилася в долі смертних там, де мала лише спостерігати й констатувати гріхи. Твоя зухвалість перейшла всі межі.

— Вони заслуговували на це, — вимовила Сесілія, і в її голосі дзвеніла крижана сталь. — Поліція покриває злочинців, суди продаються за гроші, а справжні монстри гуляють на волі. Якщо ваш божественний закон сліпий — я стала їхньою останньою карою.

— Тоді ти отримаєш по заслугах, — пролунав вирок. — Ми виганяємо тебе у світ смертних. Ти житимеш серед людей, чию слабкість і лицемірство ти так зневажаєш. Твій обов'язок — знайти й відправити до Пекла рівно сто грішників, які уникнули земного правосуддя. Доки не виконаєш це — брами Пекла для тебе зачинені.

Сесілія лише зловісно й красиво посміхнулася.

Вона знала те, чого не відали владики Пекла: у світі смертних щойно загинула її далека родичка — молода дівчина-суддя, яка всім серцем вірила в чесність закону, але була жорстоко вбита за те, що хотіла засудити сина впливового олігарха.

— Я піду туди, — тихо сказала Сесілія, і ланцюги на її руках розсипалися попелом. — І я покажу їм справжнє пекло ще за життя.

У яскравому спалаху чорного полум'я її душа розчинилася, переносячись крізь світи. Покарання почалося.