Глава 63. Анна

Дорога додому справді здається коротшою, ніж зазвичай. Не тому, що коні йдуть швидше, а тому, що серце рветься вперед, випереджаючи колеса й копита. Я ловлю себе на думці, що вдихаю повітря глибше — воно тут інше, знайоме з дитинства, тепле навіть у прохолоді.

Коли ворота столиці повільно відчиняються, я вже бачу їх.

Сильвія не чекає, доки карета зупиниться остаточно. Вона майже біжить — легка, світла, з тією самою усмішкою, яку я пам’ятаю. Її обійми міцні, живі, справжні. Я сміюся й водночас відчуваю, як до горла підкочується клубок — радість така сильна, що болить.

— Я так боялася, що ти не встигнеш, — шепоче вона.

— Я теж, — зізнаюся. — Але я тут.

Позаду стоїть Северус. Він не кидається вперед, як Сильвія, але його погляд говорить більше за будь-які слова. Полегшення. Спокій. І щось дуже братнє, надійне.

— Ти приїхала. З поверненням, сестричко, — каже він тихо, ніби не хоче сполохати цю мить.

— І залишуся, — відповідаю одразу. — Скільки буде потрібно.

Сильвія витирає очі й усміхається крізь втому.

— Я теж приїхала до мами, хоч Вітольд і не хотів відпускати, — каже вона. — І… — робить паузу, трохи ніяковіє, — я ж теж готуюся до весілля. Хотіла, щоб вона побачила мене щасливою. Справжньою.

Ми йдемо палацом разом. Коридори ніби зменшилися — чи то я подорослішала, чи то спогади роблять їх тіснішими. Кожен поворот знайомий, але водночас болісно важливий. Тиша тут інша — не порожня, а наповнена очікуванням.

У покоях матері пахне ліками, травами й ледь вловимим ароматом її улюблених квітів. Вона лежить на високому ліжку, ослаблена, бліда, але жива. І коли її погляд зупиняється на мені, я бачу не королеву — я бачу маму.

— Анно… — її голос тихий, ламкий. — Ти справді тут?

Я опускаюся навколішки, притискаю її долоню до щоки.

— Я нікуди не подінусь, мамо, — кажу твердо, хоч усередині все тремтить. — Я з тобою. До самого одужання.

Вона стискає мої пальці — несподівано сильно, ніби боїться відпустити. Я нахиляюся, поправляю їй волосся, вкриваю ковдру, ловлю кожен її подих. Любов тут не потребує слів — вона просто є.

Цей день ми проводимо всією сім'єю разом поруч з мамою. І, здається, від нашої присутності вона стає сильнішою.

Наступного дня ми з Сильвією сидимо біля вікна в старих покоях, де колись шепотілися до світанку. Сонце заливає підлогу золотом, і я на мить забуваю, що ми принцеси, наречені, жінки з обов’язками.

— Я щаслива за тебе, — каже Сильвія, притулившись плечем до мого. — Справді. Ти світишся, Анно. А я так довго картала себе, коли ти поїхала з важким серцем.

Я усміхаюся, але в цій усмішці є тиха тривога.

— Все склалося якнайкраще. А ти? — питаю. — Ти щаслива з Вітольдом?

— Дуже, — відповідає вона без вагань. — І це найстрашніше. Бо тепер є що втрачати.

Ми виходимо в місто — без почту, майже як колись. Йдемо знайомими вулицями, сміємося з дрібниць, згадуємо юність. Люди вклоняються, але в їхніх очах я бачу не лише повагу — впізнавання. Ми для них не символи, ми — їхні дівчата, що виросли тут.

Коли за кілька днів прибуває знахар, атмосфера змінюється. Він уважний, стриманий, але говорить упевнено. Йому достатньо кількох слів, кількох оглядів — і він уже знає.

— Це північна лихоманка Сірену, — каже він. — У нас вона поширюється швидко. Майже пандемія.

— Вона смертельна? — питаю, не приховуючи страху.

— Ні, — відповідає він. — Вона виліковна. Але її наслідки… — він робить паузу. — Вона вражає репродуктивну систему. Жінки втрачають можливість завагітніти, чоловіки — зачати дитину.

Мати лише зітхає.

— Мені нема чого боятися, — каже спокійно. — Я вже народила своїх дітей.

Ми з Сильвією лише переглядаємося.

Знахар береться за лікування — напої, настої, складні ритуали з трав і світла. І, здається, їй стає краще на очах.

І хоч скільки б я раділа за маму, на серці в мене тривожно. Бо вже за добу ми дізнаємося, що в столиці зафіксований спалах цієї чудної лихоманки. Тепер, коли місцеві цілителі дізналися про неї, вони ідентифікують випадки захворювань чітко. Спершу кілька хворих, за годину стає відомо ще про десяток. Наступного ранку їх стільки, що в столиці запроваджують особливий режим. Палац закривають. 

Увечері ми з Сильвією сидимо мовчки.

— А якщо… — вона не договорює. — Якщо ми захворіємо?

— Тоді наші наречені можуть передумати, — кажу тихо, чесно. — І матимуть повне право. Роль королеви в народженні спадкоємців…

Сильвія заламує руки і тривожно схлипує. Я обіймаю її міцно. 

— Ми не захворіємо… Все буде добре, обіцяю…

Ми мовчимо. Страх — новий, дорослий, гіркий.. Повітря наповнюється тривогою.

А вночі мене накриває жар.

Світ пливе, стіни дихають, постіль здається розпеченою. Коли приходить цілитель, я ледве тримаю очі відкритими.

Він кладе руку мені на чоло, потім сканує ауру. Я бачу, як змінюється його обличчя.

— Принцесо Анно, — каже він тихо. — Це вона. 

І вперше за ці дні я думаю не про страх. Я думаю про Філіпа.