Глава 46. Філіп

Я й не згадав би про її від’їзд, якби мама не промовила це своїм тихим, але незламним тоном.

І тепер, коли слова вже прозвучали, я відчуваю, як усе в мені зупиняється.

Наче хтось різко загальмував час, а я не встиг втриматися.

З Анною поруч я почав думати, що в нас попереду ціла вічність. Що кожен ранок за столом, кожен виїзд верхи, кожна її усмішка — це просто звична частина мого життя, яка нікуди не подінеться.

— Анна має повернутися додому взимку, — каже королева буденно, наче це щось дрібне.

А я різко підводжу голову.

— Навіщо так поспішати? — слова вириваються самі. — До весни ще кілька місяців. Ми можемо…

Мама піднімає брову — і я змовкаю, бо знаю цей погляд. Погляд королеви, яка вже ухвалила рішення.

— Приготування тривають, — пояснюю я спокійніше, хоча голос трохи тремтить. — Але весілля буде навесні. Ми могли б поїхати разом ближче до дати. Зовсім не обов’язково, щоб Анна їхала просто зараз.

— Сину, — королева говорить м’яко, але твердо, — нареченій не личить жити тут стільки часу до весілля. Люди язикаті. До того ж… їй слід побачитися зі своєю родиною. Перед остаточним переїздом.

Слово «остаточним» нагадує, що зовсім скоро вона назавжди приїде до мене. Це заспокоює. Я переводжу погляд на Анну — і вона усміхається тихо, лагідно, трохи сумно.

— Це не страшно, — каже вона. — Зима мине швидко. Я повернуся.

Хотів би сказати їй, що мені не байдуже. Що я не хочу чекати. Що дні з нею минали… по-іншому. Легше. Світліше.

Але горло стискає, і я лише киваю.

Змиряюся. Принаймні зовні. Всередині ж холодні пальці стискають серце.

***

Служниці метушаться біля її валіз, голоси лунають у коридорі, тканина шелестить — і я відчуваю, як кожна річ, яку складають у скриню, відриває шматок мого спокою.

Я забираю Анну з палацу й веду до саду.

Там тихо. Там листя хрумтить під ногами, а повітря пахне вогкістю і першим льодом. Гілки темніють проти місяця, і нам не треба нікому пояснювати, чому ми тут.

Анна розповідає про своє дитинство, про Глостершир, про те, як там пахне рання зима.

Я слухаю, фіксуючи кожен жест, кожну її усмішку, кожне тіньове тремтіння в голосі. Бо розумію: завтра вона поїде. І я залишуся чекати.

Ми присідаємо на лаву під старою грушею. Вітер шелестить сухим листям, відлунням осені.

— То ви так і не з’ясували, хто та міледі, що нацькувала на мене розбійників? — питає вона раптом.

Я роблю глибокий вдих. Темрява приховує вираз мого обличчя — і це добре.

— Ні. Ні в лісових загонах, ні серед найманців, ні серед караванів. Наче розчинилися.

Анна дивиться на мене уважно.

Вона розуміє.

— Але ти підозрюєш когось, правда?

Я переводжу погляд на темний сад.

— Є одне ім'я, яке постійно виникає в невідповідних місцях, — кажу тихо. — Кетрін.

Анна нахиляє голову.

— Думаєш?

— Думаю. Вона… не терпить програшів. І може бути небезпечною. Напевно, вона зрозуміла, що я швидко дізнаюся, що з Гарретом була підстава, і захотіла переконатися, що ти не повернешся.

Тиша опускається між нами. Осіння, густа.

— Але доказів немає, — додаю я. — А без них ми нічого не можемо зробити.

Анна проводить пальцями по лавці, наче водить по незримому малюнку.

— Я поїду, — каже вона м’яко. — А ти… не роби нічого необачного.

Я усміхаюся криво.

— Обіцяти це — занадто сміливо.

Вона сміється — тихо, тепло, і ця мить для мене неймовірна. Мені хочеться прожити її всією душею, щоб вистачило цієї ніжності до наступної зустрічі. 

Ми гуляємо садом аж до ночі. Ліхтарі гаснуть один за одним, а небо темніє густіше. Я ловлю кожен звук, кожен дотик, кожен порух повітря, ніби це все, що тримає її тут. Коли ми повертаємося до її покоїв, я хочу сказати щось значуще. Щось таке, що залишило б її тут.

Але замість цього тихо вимовляю:

— На світанку я супроводжу тебе до самого кордону. Далі не зможу, але з тобою будуть найкращі охоронці.

Анна піднімає на мене очі — і в них світиться щось довірливе, тепле.

— Я знаю, — відповідає вона. — І тому я не боюся їхати.

Вона зачиняє двері. А я стою кілька секунд у порожньому коридорі. Холодний протяг ковзає вздовж стін, ніби зима заходить до палацу разом із тишею. І я вперше чесно визнаю: ці кілька місяців до весни будуть найважчими в моєму житті.