Епілог

Епілог

Міла  

Весілля ми святкували у вересні. Я щойно вступила до омріяного вишу. До вівтаря мене вів Рома, не всі це зрозуміли, але нам було байдуже. Ріднішого за нього в мене не було й не буде. Антоніна Сергіївна плакала - тоді я вкотре відчула, що більше не одна в цьому світі.

Олег і Іра були нашими почесними свідками. Артур і Ліза, куми, приїхали ненадовго, бо у маленької Марійки були коліки, й залишати її надовго не могли. Це була перша похресниця мого чоловіка, він шалено її любив. Ми довго обирали подарунок на хрестини, мало не посварилися: Влад наполягав на товстому золотому ланцюжку, я на витонченому, як личить дівчинці. Він жартома казав, що хоче, щоб усі бачили: хрещений її обожнює. Ми досі з усмішкою згадуємо той день.

На третьому курсі ми чекали на поповнення - з’явилася наша Соломія, татусева копія від самого народження. Я не хотіла пропустити жодної миті її життя, тому взяла академвідпустку. Бабусі дуже нам допомагали. Влад теж був неймовірним: підтримував, вигадував сюрпризи, водив на побачення. Він залишився тим самим романтиком, в якого я колись так закохалась.

Хрещеними Солі стали Іра й Олег. Я закінчила навчання вже вдруге вагітною. Вагітність була складною, половину часу я пролежала на збереженні. Влад відразу привів у дім помічницю. Нічого не дозволяв мені робити, все брав на себе. Галина з нами й досі. А тепер і наш Богданчик - світленький, сіроокий, такий схожий на мене.

Соля любить розповідати всім, що її хрещений - справжній Олаф. Кумами ми з Олегом себе ніколи не називали. Я - Ельза, він - Олаф. Навіть у телефонах так записані.

Я вдячна Богові за все: за сім’ю, за друзів, за улюблену роботу. І за чоловіка, який робить мене щасливою щодня.

Влад

Я просто зрозумів, що її потрібно кохати. Щиро, беззаперечно. Без страхів і сумнівів. І кохаю досі.

У нашому домі досі пахне лимонами - її улюбленим ароматом. Вона обіймає мене кожного разу, коли я повертаюсь з роботи. Я досі ревную її, але зараз більше пишаюся: вона - моя дружина. Та, яка летить у мої обійми і стає найближчою людиною за зачиненими дверима нашої спальні.

Міла стала реабілітологом, як мріяла. Відкрила свій центр. Вона ним дуже пишається  і я нею теж.

Наші діти - найдорожче. Я обожнюю їх і вже готовий бити тривогу, якщо хтось погляне на мою Солю не так, як слід. Вона моя принцеса, обожнює море, як і я. Богдан мамин: непосидючий, дослідник, мрійник. Обожнює гори, похідні маршрути, лишень не валятись на пляжі.

Вони різні, але кожен з них бажаний і викоханий у любові.

І моя Міла… Вона з роками лише розквітла. Лише одна річ змусила мене сумніватися, коли вона підстриглася. Але і це їй пасувало.

Ми багато подорожуємо, багато сміємося. Ми справжні. Сильні. Разом.

І кожного дня я дякую долі за той шанс, який дав нам початок. Бо щастя - це не дива. Щастя - це вона.

                                                                Кінець
    "Шановні читачі! Дякую, що дочитали цю історію до кінця. Буду безмежно вдячна, якщо залишите кілька слів про книгу.

Кому цікаво, то в мене на сторіночці вже публікується окрема книга про Рому, тому запрошую вас ознайомитися з його історією під назвою "Акорд після неї". 

Мої книги лише тут

https://booknet.ua/tamara-yurova-u11282893?utm_medium=repost&utm_campaign=11282893&utm_term=11108962&utm_content=4&utm_source=native