76 глава

    Я взяв каву і вийшов на вулицю. Весна вже повністю взяла все під свій контроль. Сонечко пригрівало, десь співали якісь пташки. В якійсь мірі їхати не хотілося. Їй було тут добре. Я набрав Артура. Ми трохи обговорили робочі моменти. Він був задоволеним, бо нарешті призначив зустріч з Петруком. Друг вирішив викупити один ресторан, і поставити Петрука там виконавчим директором. Але той не горів бажанням зараз залишатися в Україні. Я не розумів чому він так в нього вчепився, впевнений, що є немало хороших спеціалістів, але Артуру потрібен був саме він.

    За воротами почулися знайомі голоси. Ці двоє зайшли захекані, червоні. Міла одягнена в Ромину кофту, волосся заплетене у дві косички.

- Ти чого тут? - запитав Рома.

- Насолоджуюсь свіжим повітрям, - підійшов і поцілував дівчину.

- А я вирішив малу заганяти, але заганявся сам. - скривлено промовив Рома. Міла злегка посміхнулася. Вперше за два дні я побачив посмішку.

- Ти геть розлінився. Скоро животик почне рости. - відповіла йому і стукнула ліктем в область живота.

- Я не переживаю. З тобою мені це не загрожує. - вже біля дверей промовив і зайшов всередину.

- Мені приємно, що ви з Ромою знайшли спільну мову. - почала дівчина.

- Ми з ним поспілкувалися і я зрозумів, що ми не суперники. - а потім з посмішкою додав. - На відміну від Сашка.

- Дивись мені. - пригрозила. - Ще кілька вибриків і піду до Сашка.

- Не пущу! - промовив і поцілував.

- Не пускай!  - ніжно прошепотіла.

    Снідали ми в гарному настрої. Невдовзі ми всі поїхали. Антоніна Сергіївна напакувала з собою домашньої смакоти. Розцілувала всіх, навіть, мене і благословила в дорогу. Міла попрощалася з Романом, він їй щось казав, витирав сльози, а я зрозумів, що добре, коли є такий друг. Міла правду казала, що вони стали для неї сім'єю.

- Вона дуже добра. - сказав вже в машині.

- Так, в неї велике і золоте серце. - сумно відповіла. - Влад, дякую тобі. Я  не знаю, що б робила якби тебе не було поряд.

- Ти сьогодні занадто спокійна, - сказав стурбовано.

- Це тимчасове явище. Я намагаюся тримати себе в руках, розумію, що сльози нічого не вирішують, але мені боляче. Я зараз зайду в квартиру, а там... А там ніхто не зустрічає. Він половину мого життя був поряд. Мені іноді здається, що Льошка... Що це лише прекрасний сон. І не віриться, що він жив насправді, а Тайсон був живим нагадуванням, що те все було по-справжньому. А зараз і його не стало. - вона це сказала з таким болем і такою силою, щоб не заплакати. - Не знаю чи ти мене розумієш, але я не знаю як тобі пояснити, що в мене відбувається всередині.

- Все налагодиться! Потрібен час.

- Я знаю. - швидко відповіла. - Просто це важко... Постійно втрачати когось. 

- Розумію, що трохи невчасно. Я гадав, що ми поїдемо трохи пізніше, але мені треба на нараду через кілька днів, тому доведеться виїхати завтра чи в крайньому разі післязавтра вранці. Я міг би забрати тебе пізніше, але не хочу залишати саму.

- Це, навіть, краще. - спокійно відповіла. - Не хочу зараз сидіти в квартирі.

"Любі  читачі! Ставте зірочки, якщо Вам сподобалося. Мене це дуже мотивує. І діліться враженнями в коментарях. Дякую, що Ви зі мною