71 глава

     Влад

    Те чого я боявся -  сталося. Як це вплине на Мілу, навіть не уявляв. Сів швидко в автівку і поїхав до неї. Не знав як допомогти, але бути поруч я зобов'язаний.

    Міла сиділа на підлозі і плакала. Ні це навіть, не плакала. Вона ридала. Її всю трусило. Поряд в простирадлі був нерухомий чотирилапий друг. Я підійшов і забрав її в свої обійми. Їй важко, та й в мене самого сльоза пробігла. Цей собака розумів її краще за всіх, лише її погляду вистачало і він робив як треба. Вона вчепилася за мене як за рятувальне коло. 
    Не знаю скільки ми так просиділи, поки вона трохи заспокоїлася. Треба було поїхати і закопати його, тому я обережно озвучив це.

- Міло. Нам треба його поховати... - вона відсторонилася, подивилася на нього і лише відповіла.

- Так. А ми можемо поїхати до мене в містечко? Там є ліс. Ми часто гуляли там з братом і Ромою. - Її погляд був такий важкий. 

- Збирайся. - одразу відповів їй. Вона якось недовірливо подивилася.

- Тоді я попереджу Антоніну Сергіївну, що ми приїдемо. - я трохи цього не зрозумів. Вона розповідала, що в неї є квартира, але зараз ми мали ночувати вдома в Роми. Але зараз це було неважливим.

    Через хвилин тридцять ми виїхали. Міла ввела дані в навігатор і майже одразу заснула. Лише коли ми під'їжджали на місце я розбудив, бо не знав куди далі. Вона все пояснила. В цей момент здавалося, що емоцій в неї не було жодних. Вона виглядала дуже нездоровою. Ми під'їхали до будинку, Міла вийшла з машини і пішла у двір, не звертаючи увагу на мене, я лише мовчки пройшов за нею. На вулицю з будинку вийшла жінка, років п'ятдесяти, ззовні я помітив схожість з Єгором. Вона підбігла до Міли і обійняла її, якби не знав правди, то подумав би що це її мама.
- Дитинко... - гладила дівчину по спині. -  Не тримай в собі. Поплач, поплач. - і вона знову почала плакати. Жінка разом з нею. - Познайомиш нас? - коли трохи заспокоїлася запитала.

- Це мій Влад. - взяла мене за руку. - Влад, а це Антоніна Сергіївна, мама Роми і Єгора. - взявши себе в руки, промовила.

- Дуже приємно познайомитися! - сказав я.

- Ви голодні? Може спочатку до хати? - перепитала жінка. Вона дуже обережно з нею розмовляла. Її очі були сповнені тепла і турботи.

- Ні ми спочатку... - в цей момент вона знову плакати почала. Я взяв ситуацію в свої руки. Попросив лопату. Посадив Мілу. Запитав жінку, приблизно, куди їхати і ми вирушили. Я до цього ніколи не міг подумати, що це так важко, коли не стає домашніх тварин. Мені було її неймовірно шкода. Коли ми все зробили, я думав, що частина її залишилася в цій ямі разом з ним. Вона плакала і мовчала. Мене це лякало. Я іноді щось запитував, але вона чи мовчала чи коротко відповідала, неначе робот.

- Заходьте діти. - коли ми приїхали до будинку. - Я вже стіл накрила. Компот твій улюблений відкрила, - обіймаючи за плече, говорила до дівчини. Я відчував себе дивно. Це була значна частина її життя і я не так хотів з нею познайомитися.
     Будинок всередині був гарним. Нещодавно був ремонт. Відчувався аромат кориці. У вітальні було багато фото: і її з чоловіком, і Єгора з дівчиною, і Романа, і Міли, і багато спільних. Всі виглядали щасливими. На кухні вже був накритий стіл, але апетиту не було.

- Дякую. - ледь прошепотіла Міла.