65 глава

        Міла

- Я все зрозумів! - першим почав хлопець.  - Будь ласка, не карай мене! - вже тихіше додав.

- Я не караю тебе, - намагалася відповісти якомога спокійніше. - Я тебе боюся! - чесно відповіла. В цей момент він поглянув в очі.

- Міла, я б ніколи…

- Ти не можеш цього знати! - перебила його я. Ми деякий час мовчали. Сьогодні Влад був іншим. Було боляче дивитися. Він нервував, це було дуже помітно, але  мовчав, що було на нього дуже не схожим. А я просто хотіла взяти його за руку і піти додому. Але мені було страшно.

- Я піду, якщо ти хочеш… Але скажи в мені у вічі, що я тобі байдужий. - хлопець дивився на мене, а я не знала що робити.  Всередині все обірвалося. Думка, що він піде лякала, як і те, що залишиться. Я нічого не відповіла. Але він все зрозумів. Іноді очі можуть сказати набагато більше ніж слова. 

- Давай почнемо все з початку? - хлопець встав і подав руку. - Князевич Владислав! - в його очах була надія. Він дивився з такою ніжністю, хотілось розчинитися в тому погляді.

- Полковедець Людмила! - вже з усмішкою відповіла я. В цей момент так стало легко на душі. Я кохала його! Сумувала і зараз насолоджувалась, коли він був поруч. Так, тримаючись за руки ми зайшли в квартиру. Він мене не відпускав, навіть, коли знімали верхній одяг. Тайсон був радий бачити хлопця. Обнюхав, стояв поряд і махав радісно хвостом. Вдома, нарешті, стало затишно. Я намагалася не думати про те, що сталося раніше. Хотіла бути щасливою тут і зараз. 

- Влад, якщо ти мене зараз не відпустиш - я задихнусь. - спробувала вирватись я, але знову потрапила в обійми.

- Як же я сумував! - обіймаючи позаду казав хлопець. Я обожнювала коли він так робив. Говорити не хотілося. Для мене всі слова були зайвими. Просто хотіла бути з ним у всіх сенсах цього слова, хотіла відчути себе коханою.

- Я теж, - коротко відповіла і закинула свою руку йому на потилицю, перебираючи волосся. Потім Влад поцілував шию і потерся своїм неголеним підборіддям. Тіло немов струменем вдарили, я не змогла стримати ледь чутний стогін. Хлопець міцніше мене обійняв.

- Не роби більше так… Мені і так важко стримуватися. - тихо промовив він. А я розуміла, що мені теж важко. Я його хотіла не менше.

- То не стримуйся! - відповіла, повернувшись до нього.

Двічі повторювати не довелося. Він обійняв мене, і його поцілунок був рішучим, власним. Його руки ковзали моїм тілом, зупиняючись на стегнах. Я відкинула голову назад і тихо зітхнула. Влад підхопив мене на руки, тримаючи за талію. Було спекотно, і мені хотілося сказати щось, але слова зникли, залишивши лише відповіді на його поцілунки.

Влад притиснув мене до стіни, не відриваючи губ від моїх. Я провела руками по його грудях, відчуваючи ритм його дихання. Низ живота злегка нилив, і моє тіло просило більшого. Він відвів погляд на мої очі, торкаючись однією рукою шиї, і в цей момент я зняла з нього кофту, обводячи контури його тіла пальцями. Він відповів поцілунком, вимогливим і гарячим, і я тихо зітхнула, відчуваючи, як бракує повітря.

Раптом задзвонив його телефон.

— Може, щось термінове? — ледь промовила я.

Він не відривався, поцілунок лишався таким же спокусливим, поки нарешті різко відійшов і взяв телефон, при цьому ледь зачепивши мене плечем.

- Так! - сердито відповів.  Потім він мовчки слухав, його погляд став серйозним. Коли вибив, то сумним голосом заговорив до мене.

- Мені треба поїхати. -  я розчаровано зітхнула, але розуміла що щось сталося. 

- Роби як треба! Я не втечу! - намагалася підбадьорити його. Він знову мене поцілував, на цей раз поцілунок вийшов дуже  ніжним. І поїхав, а я знову лишилася сама, тільки відчувала себе по-іншому. 

Цього разу я чекала на його повернення. Коли це станеться я не знала, тому вирішила зайнятися звичними справами.
     Я вже і вечерю приготувала, і з собакою погуляла, і ванну прийняла, а хлопця все не було, тому врешті заснула, згадуючи те, що сталося.