64 глава

            Міла

            Вдома плакала... Вперше плакала через хлопця. Я покохала його. Не хотілося нічого, хотіла знову до нього в обійми, але коли згадувала ту злість в його очах, то передумувала. Тайсона вигулювати не пішла, тому що він був за дверима. Благав вибачити. Дзвонив, але мені було байдуже. Десь опівночі він пішов, і лише тоді, ми пішли гуляти.
           В середу вранці він вже стояв і чекав, але я не звертала на нього увагу. Сіла в автобус, він теж за мною і мовчки доїхала до роботи. Робочий день вийшов до шістнадцятої, тому я швидко дісталася додому і відразу погуляла з собакою, ввечері знову все повторилося і я знову мовчки сиділа в квартирі. Скоро в мене мала бути вже давно була запланована відпустка, треба було перетерпіти ці тижні, а там Рома чи Єгор мене заберуть. 
      Мені було погано. В квартирі все нагадувала про нього та і на вулиці теж. Востаннє я стільки плакала, коли померла мама. Влад майже кожного дня приходив, я намагалася уникати зустрічей, але іноді не вдавалося. Коли він був поряд, то ледь себе стримувала, щоб не кинутися в обійми. 
    Можливо треба було йому розповісти, що в мене нікого не було, але я чомусь була впевнена, що він би ще щось придумав. Я все-таки танцювала  перед чоловіками. Міг потім казати, що купа чоловіків  дивилися чи ще щось. До мене, навіть, Олег подзвонив. 

- Привіт, Ельзо. У вас все нормально? - стурбовано запитав.

- Що? Вже пожалівся?

- Ні, я не можу додзвонитися до нього, але я його знаю.

- Я не хочу про це говорити! - спокійно пояснила. 

- Добре. Не буду лізти в душу. 

- Бувай. - попрощалася я.

    Ромі з Ірою я нічого не розповіла. Сказала, що він знову поїхав. Не хотілося, щоб щось розпитували. Так і тримала все у собі. Я обіцяла собі що спробую і спробувала. Кажуть, що перше кохання нещасливе . Зараз була з цим згодна.

      Погода на вулиці була чудовою, але мене нічого не тішило. Дивилася в дзеркало і бачила порожній погляд. Його подарунок зняла. Ми не розмовляли більше тижня. Комусь розповісти, що незаймана дівчина розійшлася з хлопцем через ревнощі до  її колишніх, то посміються від душі. Але моя реальність була такою. В четвер вранці знову його побачила. Неголений, щоки позападали, під очима мішки. В цей момент думала, щоб краще він напився, аніж довів себе до такого стану. Душевний біль набагато важчий ніж фізичний. Це я знала по собі. Він постійно просив вибачення, а в мене серце розривалося. Я теж не залізна і мені важко зараз було приховувати свої почуття. Так хотілося доторкнутися до колючої щоки, відчути його обійми, але я боялася. Був страх, що колись він переступить межу і вдарить. Ревнощі це страшно.
    На роботі не могла забути його вигляд. Виглядав стомленим. Він страждав і я теж. Чи правильно я вчинила? Але розуміючи свій стан, то розуміла що ні. Я його кохала, він постійно був десь поблизу, але я сама його відштовхувала. Чи робило мене це щасливішою? Однозначно ні. З цими думками і провела цілий день. 
    Додому поверталася без настрою. Ліфт знову не працював. Я піднімалася сходами і черговий раз згадувала його.  Як ми разом підіймалися вперше, як він допомагав з покупками, як хизувався, що йому не складно, тому що кинув палити. Він був скрізь, куди б я поглянула. Це було нестерпно, коли усвідомлювала як прив‘язалася до нього за такий короткий період часу.
На останній сходинці сидів змучений Влад. І я здалася. Не змогла більше його ігнорувати. Мовчки сіла поряд.