62 глава

        Міла

   Сьогодні вівторок. Друзі позавчора поїхали, залишивши мені приємні спогади. Влад весь вільний час був біля мене. Ці дні проходили дуже добре, рана майже не боліла. Весна тішила гарною погодою. Душа раділа, хотілося стрибати від щастя. Я розповіла Антоніні Сергіївні за Влада. Хотілося з кимось поділитися щастям, а окрім неї, в мене нікого не було. Він навіть запропонував з'їхатися, оскільки і так практично живе у мене. Загалом, моє життя набирало оберти, що мені дуже подобалося. На роботу в кінці дня доставили квіти для мене, я здогадувалася від кого це. Як завжди лишила на рецепції, а записку викинула, не читавши. Коли приїхав Влад, то дівчата йому про це сказали і він знову розгнівався, мені ці його ревнощі не подобалися і навіть лякали.

- Ти чого завівся? - роздратовано запитала я.

- Нічого. Це ненормально, що якийсь мужик тобі квіти дарує. - він був злим.

- Владе, я вже пояснила, але повторюю востаннє. Він мене не цікавить! Квіти я залишаю на роботі! Замість мене їх отримує адміністратор! Записки я не читаю і я його ще перед новим роком бачила. Я навіть сказати йому не можу, бо він тут не з'являється. - вкотре повторила я.

- Сонце, пробач. Я не знаю як це пояснити. - я була розлючена, в сенсі "не знаю". Якщо це лише початок, що буде далі? Це лякало. Я взяла його за руку і повела в невеличкий парк поблизу, сіла на лавочку і сердитим тоном сказала.

- Я з місця не зрушу, поки ти не поясниш.

- Я ревную. Не можу нічого з собою зробити, - почав пояснювати він.

- До кого? - злилася я. - Я тобі привід давала? - мені було надзвичайно образливо. 

- Ні, просто я як уявлю, що ти з кимось була, що хтось цілував тебе, кохав... Мені дах зносить. І зараз ці  квіти... - він продовжував, а я не вірила тому що чула. Це був повний абсурд.

- Я правильно тебе розумію? Ти ревнуєш до колишніх, про яких ти нічого не знаєш? 

- Мабуть. - і що на це відповісти? Що у мене нікого не було? І що це дасть? Де гарантія що завтра не буде нового приводу. Якби боляче мені не було, але зараз я розуміла, що я не знаю цього чоловіка поруч.

- Владе - це ненормально! Ми тільки почали, а вже стільки разів сварилися через твої ревнощі. Я не хочу такого життя. - серйозно пояснила. В цей момент я не хотіла нічого. Красива картинка закінчується і починається сувора реальність.

- Міла, послухай...

- Що послухати? Що я маю зрозуміти? - перебила його я. - Я кожного разу тобі пояснюю, виправдовуюся, хоча причин нема. Я не хочу! - майже крикнула. - Чуєш? Я не хочу таких стосунків! Мені або довіряють і приймають, або нам не по дорозі. Я хочу, щоб мене кохали! Кохали таку як є! А що робиться в твоїй голові я, вочевидь, не знаю. 

- Міла, я кохаю тебе. Просто боюсь. - він дивився на мене  своїми неймовірними зеленими очима, в яких читався страх.

- Що ти боїшся? - вже з сльозами почала. - Ти сам себе чуєш? Я тут. З тобою! А ти? Про що думаєш ти? Кому ти не віриш більше? Мені чи собі? - він замовк, правда нікому не подобалася. Це ж як треба себе накрутити, щоб так себе поводити? Я встала, щоб піти геть, але він зловив за руку.

- Будь ласка, не йди! - сказав він і розвернув до себе. Але я не хотіла дивитися в очі. Боялася що не наважусь зараз піти, якщо ще раз подивлюся в них.

- Не треба, не тримай! - вже спокійно сказала.- Зараз чи через хвилин двадцять - я все одно піду. Ти мене не втримаєш. - собі я вирішила.

- Міла, будь ласка! - в голосі було розкаяння, але я не могла. 

- Як ти можеш тримати руку, яку до тебе вже тримали купа хлопців? - не витримала я. Раз він собі придумав, хай тепер слухає. - А обіймати? Тобі не гидко? - подивившись в очі запитала і висмикнула руку. В цей момент для мене був кінець. Я його кохала і мені було боляче, але я не хотіла таких емоційних гойдалок. - Не йди за мною! - і пішла. Я знала, що він з'явиться і ми зустрінемося, але на цей момент не хотіла його бачити.