Закохатися у весну

Він ніколи не знав, що закохається у весну. Йому завжди подобалося літо – пора, коли все цвіло та буяло. Він ніколи не думав, що втікатиме з міста в пошуках істини. Однак йому необхідне було тепло. Подалі від шуму міста, від метушливих мешканців, ближче до природи, спокою та гармонії.
Йдучи лісом, йому завжди хотілося зрозуміти мову природи. Вслухався у плюскіт води у грайливих струмочків, в легкий подих вітерцю, у шепіт гілля старезних смерек. Світанкові промені огортали дерева лагідними сяйливими пасмами, а туман струшував із гілок ще недобачені сни. Хмари були невагомі, немов білосніжні мазки на блакитному полотні неба, які лишив недбало художник, пробуючи нову фарбу. Ті хмари кудись летять, поспішають, лише інколи спиняються, щоб побалакати одні з одними.
Вітер лоскотав гілки, похитував чагарники, дмухав в обличчя, ледь-ледь торкаючись його своїми прохолодними подихами. Як же добре бути вітром! Літати над верхівками дерев, лягати й дрімати на самих горах, сидіти на горі та відпочивати на м’яких вершкових хмарах, бути невагомим та вільним! Ніби погоджуючись, вітер гойднув жовто-зелене море трави, де пробивалися поодинокі молоді паростки тільки-но народжених рослин, перебирав прозорими пальцями мерехтливе волосся, а кучеряві лапаті сосни гойдалися в такт його колисковій.
Він стояв посеред поля, гладив золоте колосся руками. Тут шукав свою любов – дівчину із золотими косами. Зробив стільки кроків до таємничої незнайомки, що не знав, чи вона чекає на нього, чи уже давно втекла далеко наперед? Вона яскрава, неприступна, трохи сором’язлива та кокетлива. Один її доторк зводить з розуму, що вже казати про поцілунки – п’янкі, жагучі, ефемерні. Її подих був бальзамом для тіла пораненого мандрівника, що може зцілити його стомлену від блукань душу.
Він писав про неї вірші, малював її образ, вона снилася йому, даруючи повітряні поцілунки. Обіцяла прийти, прилинути в шепоті вітру, мелодії трав, плюскоті струмка. Її образ був насиченим п’янкими парфумами, від яких затамовував подих. То, здається, вона здмухувала з білої яблуні сніжинки-пелюстки, що танцювали невагомий танок, і підспівувала мелодіям пташок.
Він почув шелест трави позаду й озирнувся. Легкий силует повільно плив широкою стежкою. Вона йшла, ступаючи босими ногами вологою від роси травою. Пишне біляве волосся із ледь відчутними золотими відблисками вибивалося з-під солом’яної шляпки з довгими блакитними стрічками, їх заплітав у коси вітер. У вухах незнайомки були довгі, схожі на золоті листочки, сережки. Блискучі зелені очі світилися від щастя й віддзеркалювали усю красу цього зеленого світу, із захопленням розглядаючи все навколо, берегли якусь незвідану досі таємницю – вони не знали сліз, ніколи не бачили горя і болю. Вона була щаслива, цвіла, мов чарівна яблуня-наречена. Її сукня з невагомої, ніжної тканини мала абрикосовий відтінок, і мандрівникові здалося, ніби на нього війнув легкий аромат абрикосового цвіту. Плаття було всіяне дрібними кольоровими пелюстками, що додавало пістрявості та барв її образу. У руках тримала плетений кошик. Везла за собою велосипед, що пручався, не хотів їхати прямо. Незнайомку освітлювали промені сонця, що заходило за вогненний обрій, створюючи золотий обідок навколо постаті.
– Ледве наздогнала вас. Допоможете? – запитала кокетливо і трохи гордовито.
 Мандрівник посміхнувся у відповідь, взяв її кошик і зазирнув у нього. Там було повно ніжних пролісків з білими, схиленими голівками, які немов шепотілося між собою про щось своє, загадкове, ловили промінці сонечка, ніби останні цілунки.
– Куди прямуєте? – запитав він, розглядаючи розкішну сукню і насолоджуючись поглядами чарівної незнайомки.
–  Туди, де ще досі лежить сніг і панує холод, щоб і там нарешті стало тепло, забуяли трави та квіти, –  відповіла вона, поправляючи шляпку. – Мене, до речі, звати Весна.
–  Тоді матиму за честь супроводжувати Вас, –  мовив мандрівник, на знак пошани торкаючись устами руки чарівної пані.

У його серці стало раптом так тепло і затишно, що хотілося співати від щастя. Він знайшов ту, яку давно шукав по лісах, дібровах, полях, образ якої приходив до нього у снах і фантазіях. Виявляється, вона наздоганяла мандрівника, натомість він гадав, що то вона постійно тікає від нього. Не знав, куди лежить їхній шлях, до яких земель, однак знав, що піде за Весною хоч на край світу.