ЛІДІЯ
- Гончаренки, заходьте. - весела медсестричка шукає поглядом і безпомилково знаходить мене і чомусь сусіду. Вона мало не підморгує і відступає вглиб кабінету, даючи нам дорогу.
- А чому одразу вдвох? - питаю спантеличено. - У мене уже пів години відчуття, що ти прилип до мене назавжди.
- Чималенька черга починає невдоволено гудіти, поганець Гончаренко бере мене під лікоть і майже силоміць тягне до кабінету.
- Не затримуй людей. Лікар сказав разом, тож знає, нащо.
Добре що в коридорі напівтемрява. Бо щоки мої палають від гніву й сорому. Може втекти? Не вистачало ще при ньому…
Він мало не заштовхує мене у кабінет, а сам проходить слідом. Ач який вихований на людях!
З великого вікна навпроти б'є сонце. Таке яскраве, і не скажеш, що скоро осінь. Воно для мене робить з лікаря й медсестри чорні силуети, а вони мене бачать у всіх подробицях. Я червона, розгублена й знічена.
Вони певне думають про мене дуже погано.
- Ти диви, удає пристойну й скромну, а сама он яка. - як сказала одна жінка в черзі.
Гончаренко присуває до мене стілець. І натискає рукою на плече, щоб я не стовбичила і не затримувала лікаря.
Ну так. Гаряча пора. Всі повернулися з курортів, там теж декому було гаряче. Аж довелося охолодити.
Недоречна іронічна посмішка кривить мої губи. Тільки б не засміятися. Бо за цим послідує істерика.
Мені дуже треба триматись. Це останній бастіон - моє самовладання. Інші вже впали за цей тиждень.
Я стою на руїнах свого життя. Ну і нехай. Не дужче воно мені й подобалося. Збудую краще.
Тільки б усі від мене нарешті всі відчепилися.
Голос лікаря долинає ніби здалеку.
Нічого цікавого. Я вже перелопатила гугл і в курсі, яка стійка до антибіотиків ця гидота.
Так он чого нас вдвох викликали. Виходить, у нас заселився однаковий мікроб. Стійкий до антибіотиків.
Не треба дивитись на Гончаренка. У нас виявляється все ж є щось спільне, крім прізвища. Сором який, краще зчепити руки, щоб не тремтіли. І дивитись на щось приємніше. ніж його вдоволена пика.
От дядечко-лікар, який більше схожий на веселого продавця м’ясного відділу на Бесарабці. Такий колоритний у своєму білому халаті із приємною, але все одно зверхньою посмішкою. Він каже медсестрі приготуватися до запису.
Схоже на протокол.
- Тепер давайте швиденько пригадаємо всі контакти. І давайте без сцен. Тут лікарня. Все залишається між нами. Але чим скоріше ми перервемо ланцюг інфікування, тим більше людей врятуємо. Отже, я слухаю. Можете, як хочете, один диктувати мені, а ви, Лідіє - Альоні.
Мене наче полили окропом. Контакти. Це ж треба.
- Я все одно не розумію, чому це має нагадувати зібрання анонімних алкоголіків.- намагаюся, щоб голос не тремтів. - Тим більше ми не анонімні. Але нехай так. Я не мала ніяких статевих контактів ні з ким, крім чоловіка.
- Те-те-те, не так швидко. - терпляче каже лікар. - Розумію, вам соромно. Але не переймайтеся. Тут лікарня.
- Я розумію. І я все сказала. Що підписати й чи я можу нарешті йти?
- Не так швидко. Ви кажете неправду. - лікар досі незворушно-доброзичливий. - Я розумію, вам зараз важко. Але ваше захворювання у хронічній стадії, а у вашого чоловіка - в гострій. Тобто інфікували його ви. А це значить, що перед тим у вас був як мінімум один контакт, пані Гончаренко.
Лікар безпомічно розводить руками, ніби він винуватий у тому, що я така розпусниця.
Але ж цього не було і бути не могло. Мене заразив мій чоловік, що б він або свекруха не говорили й не робили. І взагалі…
- І взагалі, як ви можете знати. у кого хронічне, а в кого гостре? Що за нісенітниця, я ніколи…
- Лідіє, я вас дуже прошу. - по-батьківськи звертається до мене лікар. - Не кажіть нічого, про що потім пожалкуєте. Про те, що ви хворі давно, мінімум місяць, свідчить результат вашого аналізу. А ваш чоловік хворий не більше, як тиждень - судячи знову ж таки з його аналізів. Що це означає, вам не треба пояснювати? Тож пригадайте, будь ласка, де ви були останній місяць?
- На курорті я була. За порадою гінеколога. Я здорова, але не можу завагітніти. Мені порадили цей курорт. І як відповідальна людина, я повернулася і здала аналізи перед тим, як приступити до нових спроб зачаття.
Боже, що я кажу. Від гніву зовсім забула, що Гончаренко тут розсівся і все чує.
- Тож ви бачите, я ніяк не могла інфікувати нікого тиждень тому. Мене тут тиждень тому не було. - зціпивши зуби закінчую казати очевидні речі.
Лікар дуже терпляче зітхає.
- Але ж пан Гончаренко був із вами. Він теж тільки-но повернувся із санаторію “Дніпро”.
- І що? - спантеличено питаю я.
- Ну як що - уже роздратовано відповідає лікар. Його привітна посмішка давно зникла. Ви інфікували чоловіка.
- Я не інфікувала чоловіка. І до чого тут оцей Гончаренко. Нехай скаже - я у відповідь на його непристойні закидони штовхнула негідника в басейн. І це все, що між нами було.
Западає гробова тиша. Медсестричка відриває погляд від Гончаренка і переводить його на мене, потім знов на нього.
Лікар, що тільки-но встав, щоб натиснути на мене зростом і авторитетом, повільно опускається у своє крісло. І дивиться на нас спантеличено.
- Ви одружені? - питає він.
- Так. - відповідаю я.
-Ні - одночасно випалює Гончаренко.
- Пробачте. - лікар, схоже, зараз вибухне гнівом. - Я спитав неправильно. Ви, мабуть, подали на розлучення, так?
- Так. - відповідаю я.
- Ні. - Гончаренко вже відверто потішається.
Мої нерви здають. Я беру зі столика медсестри вазу з квітами й перевертаю її над головою цього поганця, що отруїв мені всю відпустку своїм містечковим пікапом. Я розумію все. Він не винен у тому, що зі мною сталося. Але нехай не сміє зловтішатися.
Щось знову іде не так.
#2027 в Молодіжна проза
#9180 в Любовні романи
#3535 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 31.05.2022