Глава 33

Довго дивлюсь шоковано на чехів стискаючи у пальчиках теку з документами на підпис. Не можу повірити, що це відбулось. Це немов маленька ейфорія. Те, що таке бажане – виконалось, й для мого відчуття це так неможливо, що почуваюсь ніби у сні. Кліпаю швидко й не можу прийти до тями, поки зі остовпіння не вириває голос одного з головних чехів.


- Лано Ігорівно, — посміхається, а я переводжу здивований погляд на нього. – То будемо підписувати документи?

- Ох, так, звичайно, — мотаю головою, приводячи себе до тями, а тоді поспішно крокую в сторону іноземців. Майбутніх партнерів… хмикаю, бо дійсно неочікувано.

Підписуємо швидко, умови, домовляємось, що вишлють на пошту, а тоді корпоратив на честь нашого возз'єднання. Прошу вибачення за те, що не зможу бути там присутня, бо маю невідкладні сімейні справи у Києві. Так, сімейні… хоч і звучить дико та дивно, але по-іншому ніяк. Я ж не можу сказати чехам: «Пробачте, але так склалось, що ваш новий партнер збив людину й тепер у нього можуть бути проблеми із законом». Еге ж, така собі ідея, тому власне – так. Сімейні.


Щаслива повертаюсь до готелю й відразу телефоную помічниці, аби ощасливити своїх робітників.


- Доброго дня, Лано Ігорівно, — вітається. Чую, що хвилюється, а по-іншому й бути не може, звичайно, що вони всі там як на голках. – ну що там? Хто забрав перемогу?

- Доброго, Таню, — зітхаю, а тоді посмішка лізе сама на обличчя. – Ми забираємо перемогу, Тань! Чехи підписали документи, тепер ми офіційно партнери, — чую як дівчина на іншому кінці слухавки починає радісно пищати й комусь розповідати про перемогу.

- Лано Ігорівно, — емоційно кричить у слухавку. – коротше, ось! – за декілька секунд із телефону летять гучні привітання декількох осіб. Ніби готувалися до цього, чесне слово.

- Ну все-все, заспокойтесь, — посміхаюсь. – і я вас усіх вітаю, бо до цієї маленької перемоги причетний кожен із вас, чуєте? Ви великі молодці і я щаслива мати такий колектив.

- Лано Ігорівно, завдяки тому, що ми перебуваємо під вашим керівництвом, ми досягли цього успіху, — додає Таня, а у мене виступають сльози. Це так… зворушливо. – Ви найкращий керівник і надзвичайно сильна жінка. Тому, чекаємо на вас в ательє.

- Дякую, Таню, мені надзвичайно приємно чути такі слова від тебе, справді, — шепочу, давлячи кім у горлі. – до зустрічі.

- До зустрічі, — дівчина збиває виклик, а я починаю збирати свої речі. Є ще одна невиконана справа, яка сиділа у моїй голові весь цей час. Назар…

Замовляю квиток на літак, радію, що встигаю на сьогоднішній рейс, це означає, що потраплю до Назара ще й сьогодні. Чорт, по факту, ми не бачилися два дні, а я так хвилююся, що щось піде не так через мій оцей вчинок. Звичайно, як би при інших обставинах я потрапила у це відрядження, використала б ще два дні, які законно видали, але, не зараз. Точно не зараз. Хочу до Назара, хочу побачити його, хочу переконатись, що Геля не збрехала й він нормально відреагував на мою відсутність.


До літака п’ять годин, та тільки для мене вони летять цілу вічність, хоч і їду у цей час до аеропорту, проходжу реєстрацію, але так нестерпно чекати кожну хвилину. Напевно завжди так, коли чогось сильно чекаєш.


Нарешті, коли опиняюсь у літаку, спокійно видихаю, ще декілька годин і я буду у Києві. Вирішила, що навіть не поїду додому, а відразу до лікарні. Нехай голодна, брудна та втомлена, але він заслуговує цієї уваги, особливо після моєї відсутності, а ще маю дізнатися, як відреагував на фахівців, яких йому підібрали.

Падаю на крісло та посміхаюсь. Ми скоро побачимось, здається, це найбільше чого я зараз бажаю, навіть, якщо чоловік буде розлючений на мене.
Не помічаю як засинаю й прокидаюсь за хвилин двадцять до посадки. Щаслива, що заснула й не через втому, а через швидкоплинність часу. Потягуюсь й насолоджуюся цими відчуттями. Назаре… як же скоро ми побачимось.


Так і стається, вже за години дві, я розраховуюся з таксистом біля бажаного місця призначення. Хмикаю під ніс, бо раніше не уявляла, що саме лікарня може стати місцем, куди так поспішаєш і радієш цьому.


Ну ось, подумки уявляю як за декілька хвилин я зустрінусь з ним поглядами.
Стою поруч з дверима палати Назара й вже тягнусь опустити ручку, як чую позаду себе знайомий голос:


- Які люди, — фиркає Геля. Кого-кого, а її тут не очікувала побачити. – Ну привіт, подруго, — останнє показує в лапках. – Ти нормальна взагалі, га? – підходить та обіймає мене, — чому навіть не попередила, що вже їдеш?

- Привіт, Гелько, — мнусь та відпускаю ручку. Відчуваю свою провину перед дівчиною, бо дійсно могла хоч SMS написати, вона ж хвилювалася. – Вибач мені, Просто я так поспішала сюди, що геть…

- Рідну подругу забула, заради свого Назара, — кривиться ображено.

- Ну пробач, не забулась, — кажу й легко посміхаюсь з провиною в очах. – Ти для мене найважливіша, чесно, я дуже тебе люблю, Ангелін, й щаслива, що маю таку подругу.

- Добре-добре, все вмовила, — підіймає до гори руки та сміється.

- А ти що тут робиш?

- Та ось же, доглядаю твого Назара, бо занадто він емоційний без тебе, доводилося використовувати хоч якусь артилерію, тому залишилася поруч з ним, аби не надумав відмовити лікарям.

- Дякую тобі, Гелю, — полегшено видихаю. Як добре мати ось таких друзів, яким не начхати на твої проблеми. Які завжди підтримають та не залишать у біді.

- Та не має за що, все одно не має чим займатися, то хоч веселю себе його капризами, — знизує плечима. – А ти як? Повернулася з перемогою? – мружить очі та весело підбиває мене під бік ліктем, ніби впевнена у тому, що перемогла.

- Так, — киваю головою й посміхаюсь.

- Я знала! – кричить, а тоді розуміє, що в лікарні й прикриває долонею рота ойкнувши. – ти така молодець, Ланко! Я ні на мить не сумнівалася у тобі, справді.

- Дякую, — шепочу та цілую подругу у щоку.

- Ну що, тоді ходімо до твого горе-пацієнта? – киває у бік палати і я погоджуюсь.

Відчиняю двері й, чорт забирай…


- Вали на хрін, дістав зі своїми спец терапіями! М-а-р-т-і-н, — фиркає розлючено Назар, а тоді помічає мене й прикриває рота. Оце так реакція…