Глава 1

П'ю гарячий шоколад в одному з найдорожчих закладів Києва, у найдорожчому брендовому одязі. Ловлю на собі безліч чоловічих поглядів та… чи щаслива я від цього? Та, у якої є все: нерухомість, автомобіль на кожен день тижня та сумка під будь-який наряд, відчуває себе нещасливою. Хмикаю роблячи черговий ковток гарячого напою. Скажете, що я дивна чи тому більше, зарозумілася у своїй розкоші? Не так, все не так, тому що скоро Новий рік. Свято, яке зіпсувало усе моє життя, поділило його на до та після й лишило великий розлом. Я зраджена… я маю право називати себе нещасливою.


- І чому усім так весело? Бовдури… - буркаю собі під ніс. Відчуваю, наче усі знають мою історію. Наче, усі насміхаються над тим, яка я нікчемна. Наче, усі знають, що я зраджена.


Ненавиджу новий рік. Ненавиджу кляті ялинки, гірлянди й усі ці новорічні прикраси. Ненавиджу подарунки й святковий настрій усіх людей, тому що знаю як це. Знаю як радіти усьому цьому, як чекати, як все прикрашати, а тоді… в один момент просто зламатись. А тепер, уся ця метушня і щасливі пики тридцять першого грудня тільки дратують. Щасливі пари, які проводять час перед святами разом. Фу. Сімейне свято, чорт забирай. І де ж ця сім'я? Батьків давно не має у живих через автокатастрофу. А кохання… не вірю я у кохання.

Та думаю, варто почати з самого початку цієї історії.


Рік тому. 31 грудня. 23.54


- Лано, - чоловік приходить на кухню, де я нарізаю усе для салату. 

Олів'є робить увесь новий рік й напевно, такі як я не звикли ось так власноруч готувати, та й я б ніколи не готувала сама, та ще й олів'є, та для Артема готова піти на усе.

– Нам би поговорити, - мнеться й відсовує стілець, аби сісти за стіл.

- Про що? – здивовано дивлюсь на Тьому, невже він планує зробити пропозицію? Страшно, але напевно точно вже час, адже разом ми довгих сім років й пережили усе та навіть більше. Злети й падіння, Артем став тим, хто змусив мене піднятися з самісінького дна, коли я зламалась після загибелі батьків й зруйнувала власну кар'єру. Посміхаюсь та вмощуюсь у чоловіка на колінах. Посмішку важко стримувати від розуміння, що ось це станеться й я стану нареченою Тьоми, а потім дружиною одягну білу сукню й буду найщасливішою жінкою у світі.

- Світлано, підіймись, - наказує. Світланою називає мене тільки у сварках, тому це трохи насторожує, бо здається дивним. Усе ж наче добре. Слухаюсь чоловіка та підіймаюсь, сідаючи навпроти, аби бачити його перед собою. Довго дивиться та мовчить.

- Артем? – вичавлюю легку посмішку. Можливо, так нервує перед такою важливою подією? Тому, беру його за руку, аби підтримати та показати, що я вже готова й не має приводу для нервів та він переводить погляд й виймає долоню з-під моєї.

- Лано, я маю сказати тобі, - дивиться прямо у очі та чомусь там не горять ліхтарі щастя. – ти подарувала мені довгі роки щастя, ти стала для мене усім та попри усе, я не можу будувати родину з жінкою, яка не може мати дітей. Я довго просив тебе, аби спробувати якісь методи, аби вирішити разом якось цю проблему, аби… - не встигає договорити. Моє серце наче хтось стискає з усієї сили й розчавлює прямо усередині мене. Він хоче розійтись. Мій Артем, той без якого більше не уявляю свого життя. Той, який без обручок та штампу став моєю родиною й єдиною підтримкою. Моя опора, моє життя, мій кисень без якого задихнусь. Він власноруч відбирає у мене життя. Подароване сімома роками раніше й даруючи щодня упродовж семи років, ось так бере і відбирає перед самим новим роком. Перед найулюбленішим святом дитинства.

- Зупинись… - шепочу, давлячи сльози. – не продовжуй, прошу… ти не можеш, Артем… ти не можеш викреслити усі сім років, ти не можеш просто ось так взяти й піти. Не після усього, що було між нами, ми ж наче родина.

- Родина без дітей, Лано! – зривається на крик й підіймається. – заспокойся, Лано, я маю піти, я не можу залишитися з тобою, тільки не так, не з усіма твоїми проблемами.

- Ти не кохав мене…

- Кохав, понад усе на світі кохав.

- Неправда, Артем… не правда! – кричу закривши вуха. Не вірю, що це все відбувається з нами. Так, я не можу мати дітей, я, чорт забирай, бездітна і цьому не допоможе жоден лікар. У свої часи я перепробувала усе, що тільки можна було, аби вилікувати якось цю проблему, аби у майбутньому стати мамою, та все було даремно і розчаровуватися знову я не хотіла. Не хотіла знову підійматися з самісінької прірви через біль. Та це ж не проблема. - як би кохав, ми б могли якось вийти з цієї ситуації. У світі безліч дітей, які не мають батьків, безліч нещасливих дітей, яких можна ощасливити. Ми могли взяти дитину з притулку, ми могли стати для неї найкращими батьками. У цьому не має проблеми, Артем! Так не вчиняють з коханими.

- Є проблема, Лано, - стукає кулаком по столі й змушує тіло підплигнути. – навіщо мені дитина з притулку, якщо скоро я стану рідним батьком для своєї дитини?

Його слова змушують повільно перевести погляд на обличчя. Серце перестає вибивати ритм й душа торопіє. Що він сказав щойно? Тобто власна дитина? Звідки й коли? Як це взагалі можливо? Щипаю себе за руку, аби впевнитись у тому, що це лише сон, та… я відчуваю все той же біль. Це не сон… я у реальності.

- Звідки? – видаю лише те, на що вистачає сили, аби не розплакатися.

- Від коханої жінки, - просто відповідає, наче це нормально для нього. Наче, так має бути й у цьому не має нічого дивного. Від коханої жінки… ці слова пульсують у голові й здається тільки вони відбивають ритмом по усьому тілу. Боже… цього просто не може бути. Не зі мною, не з Артемом, адже він так кохав.

- А я для тебе хто? – дивлюсь прямо у очі й надіюсь ще почути, що це якийсь невдалий жарт, що це все неправда, а лише слова, але…

- Ти у минулому, Лано, - знизує плечима. – я покохав іншу й у нас буде дитина, тому хочу провести Новий рік зі своєю новою сім'єю. – у минулому. У минулому. Я у минулому, чорт забирай. Перекидаю нарізаний олів'є на підлогу, розбиваючи салатницю, та на неї так байдуже. На усе байдуже. Відчуваю лише біль. Дикий, глибокий та такий різкий, що пробиває гострим лезом кожну клітину тіла. Вбиває із середини та забирає душу.

- Як давно? Як давно ти маєш коханку? – стараюсь тримати себе у руках, але виходить так собі й насправді хочеться розірвати чоловіка на шматки за зраду та увесь біль. За таку підлість…

- Не коханку, а кохану, - заперечує й робить цим ще болючіше. – яку різницю має те, як давно?

- Велику! – кричу й бахкаю долонями об стіл. – велику, Артем. Відповідай!

- Рік… рівно рік тому ми познайомилися. У новорічну ніч, коли ти була у відрядженні ми… - Боже… кожне слово Тьоми рубає моє серце на шматки. Рік я знаходжусь у омані. Цілісінький рік він зраджував у мене за спиною та ще й встиг зробити дитину.

- Замовкни! Досить! Не хочу більше чути нічого! Ти зрадник… клятий зрадник.

- Лано, заспокойся, - підходить ближче та хоче обійняти.

- Не смій торкатися мене, чуєш? Забирайся геть з мого дому, збирай усі свої речі й просто йди геть.

- Але, - починає.

- Ні! Досить! Вимітайся й не смій з'являтися у моєму житті.

- У тебе все буде гаразд, Лано, ти знайдеш своє щастя, - про яке в біса щастя він зараз говорить, якщо власноруч відібрав його у мене? – я заберу речі з часом, а зараз, прощавай.

Годинник пробиває дванадцять разів. За вікном бахкають салюти, люди радісно сміються та голосно говорять, а я з розбитим серцем та зламаною душею, з'їжджаю по стіні на підлогу та заливаюсь слізьми, й з кожною секундою все більше ненавиджу новий рік. Так почалася моя історія й так мене змусили зненавидіти найпрекрасніше.