Випадковість чи доля?

Темрява. Тихо та трохи ніяково від того, що увійшла у комору у будинку свого кращого друга й, здається, загубилась в ній. Пограли з друзями в хованки - називається. Та й  надто це приміщення велике, як для звичайної комори. Чи це лише в темряві так здається? І чому мене так довго ніхто не знаходить?

  Чекаю декілька хвилин - і мені вже це все набридає. Аж нерви беруть. Зараз піду та вискажу дружбану Артемчику, що ідея запхати мене сюда була аж надто невдалою. От тільки виберусь звідси.

  І от, нарешті, помічаю тьмяний просвіт, на який одразу йду. А хіба я не з іншого боку сюди увійшла? Зовсім вже втратила координацію… Думки в голові заплітаються. І раптом таке незвичне відчуття огортає, наче щось йде не так. А у мене, між іншим, інтуїція непогана.

  У темряві знаходжу ручку дверей, але відчинити не можу. Та що це таке?! Сильніше налягаю на двері - й в якусь мить розумію, що їх не відчиняти треба, а щосили сунути вбік. Тепер я точно впевнена, що щось йде не так і я входила до комори іншим ходом. Тоді куди ведуть двері?

  Виходжу в громіздкій залі готичного стилю. У ній похмуро й пахне вологістю. Повертаю голову - і розумію, що вийшла просто з каміна. Оце так… Дива… Від подиву підіймаю брови й повертаюсь знову вперед, як аж підстрибую від несподіванки. Щойно попереду нікого не було, а тепер мене зверхньо оглядає чоловік у чорно-червоному плащі й вбранні, пошитому на старовинний лад. Він значно старший від мене, але до біса звабливий. Чорне трохи скуйовджене волосся, виразні вилиці, стальний погляд. І накачані руки, м’язи яких можна роздивитися завдяки приталеній сорочці. Я навіть нижню губу мимовільно прикушую, коли роздивляюсь його. Ой, треба знайти собі хлопця. Мені двадцять п’ять, а я замість того, щоб на побачення бігати, з такими пришелепкуватими друзями, як сама, в хованки граюся. 

-Ім’я! - він владно вимагає, щоб представилась.

-Злата…

  І тепер чоловік стримано натягує усмішку.

-Я чекав на тебе, Златославо.

-Звідки ви знаєте моє повне ім’я? - щиро дивуюсь, хоча приємно чути, що мене він чекав.

-Ми, здається, незнайомі… Принаймні, я вас не знаю. 

-Емір. Моє ім’я Емір. А ти зараз знаходишся у моєму замку. 

  Я округлюю очі й несусь до вікна. Виглядаю - і, дійсно впевнююсь, що перебуваю у справжнісінькому замку. А знизу кам’яна скеля, об яку б’ється хвилями синє море. 

  Зовсім не віриться, що моє перебування тут - реальність. Все, що відбувається більше схоже на сновидіння. Може я кудись головою в коморі втріскалась - і тепер бачу такі мультики? А? В таке легше повірити.

-А як я сюди потрапила? Чесно кажучи, я зараз нічого не розумію, - від розгубленості нестямно махаю головою. - Увійшла ж у комору, а вийшла з вашого велетенського каміна. Як це можливо?

  Поважний чоловік, який назвався Еміром, важкими кроками, що відбиваються відлунням від підлоги, підходить до мене. Від цього стає аж надто ніяково. Він надто близько. Хочеться запитати, чи чув він колись про особистий простір. Можливо, розповісти йому про це? Бо коли він так близько, навіть дихати боюсь. Зовнішність в нього то зваблива, але погляд страхітливий, але водночас з тим, мені цікаво вивчати й далі цього чоловіка. Він здається якимось особливим, але поки не розумію, що саме його виділяє. До цього дня я взагалі ніколи не задивлялась на старших чоловіків. Увагу привертали лише однолітки.

-Прогуляємося в моєму саду? - питає він, тоді одразу міцно обіймає за талію й проводить.

  Навряд планувала з ним кудись переміщуватись, мені б назад у камін - і до друзів, але ноги йдуть, не слухаючись. І зовсім швидко ми опиняємося в… саду? Та тут більше кам’яних статуй, ніж квітів і дерев. А в центрі фонтан з величним драконом. Зате як атмосферно. Тепер я вже й маю згоду роздивитись те приміщення, з якого вийшли. І це дійсно замок. Справжнісінький величезний готичний замок. Та я точно сплю!

  Тепер Емір мене відпускає, але все одно стоїть надто близько. Свою сотню питань вивалюю одним лише поглядом. 

-Ти, Златославо, зараз знаходишся у країні драконів Велмор. Тебе сюди за моїм проханням відправили, - пояснює він. 

  Це звучить настільки божевільно, що не витримую й пирскаю сміхом. 

-Де-де? У країні драконів? - регочу, хоча й намагаюсь стримувати себе.

  То, мабуть, нервове. І така моя реакція засмучує поважного співрозмовника, бо він одразу хмуриться й між очима, на переніссі, з’являється глибока складка.

-Перепрошую… Я ніколи не чула про країну драконів. І це звучить якось по-дитячому.

  Та моє пояснення-виправдання не виправляє ситуацію. На обличчі власника замку досі маска невдоволення. А тоді до нас підходить хтось третій. Це вродлива дівчина мого віку. Одягнена у рожеву сукню. На голові висока зачіска. 

-У нас гості? - вона питає тонким голоском.

-Красуне, у тебе є час відволікатися? - він питає в неї наче ввічливо, але енергетика, яка лине від нього дає зрозуміти, що їй краще піти.

-Насправді немає, - заявляє дівчина, демонстративно повільно повертаючись, і в цей час роздивляється мене після чого йде.

  Отже, це його наречена? Та щоб такий чоловік і самотній був - то такого не могло бути. А я вже розкатала губу. 

-Я, до речі, випадково у ту комору-телепорт увійшла. Ми з друзями в хованки грали - і мій друг Артем…

-Артемій! - перебиває Емір, виправляючи.

-Ви його знаєте?

-Я його за тобою відправив.

-Але ми дружимо щонайменше три роки, тож це неможливо.

-Він за тобою наглядав весь час.

  Я на якусь мить замовкаю, щоб перетравити інформацію. Та все одно нічого не можу второпати.

-А вам від мене, пробачте, що потрібно? 

  Тепер Емір змінюється на обличчі й в очах спалахують вогники. 

-Мені потрібна твоя підвіска.

  Я незграбно ловлю пальцями ланцюжок на шиї, тягну його, - і з-під приталеної кофтинки показується те, чого хоче Емір. Тепер цей чоловік харизматично усміхається, від чого одразу стає зрозуміло, що його цікавить саме ця річ.