Наступні кілька днів минули майже спокійно.
Я жила між галереєю та лікарнею: привозила мамі необхідні речі, розмовляла з лікарями. Її стан вирівнявся, хоча медики наполягали на додаткових обстеженнях і повному спокої. Вона швидко втомлювалася, тому наші розмови обривалися, так і не встигнувши торкнутися головного.
Про лист я їй не сказала.
Не хотіла лякати ще більше. Та й не знала, як пояснити, що хтось зміг залишити погрозу просто біля її ліжка.
З Артемом ми спілкувалися виключно через Марту. Вона передавала мої повідомлення, а коли з’являлася нова інформація, знаходила спосіб повідомити мені про це. Ми не обговорювали нічого важливого телефоном, не залишали записів і не домовлялися про зустрічі в тих самих місцях.
Збоку все мало виглядати так, ніби я злякалася й нарешті схаменулася.
Саме цю ілюзію я й намагалася так ретельно згодувати невідомому спостерігачу.
Артем тим часом підняв свої канали, щоб перевірити список прізвищ з мого зошита - шукав ниточки спільних компаній чи старих знайомств. Я не підганяла його. Тепер ми обоє чітко усвідомлювали, що поспіх може коштувати надто дорого.
У галереї я поводилася так, наче нічого не змінилося.
З Дем’яном ми обговорювали підготовку наступної виставки, узгоджували списки гостей, вирішували питання з партнерами. Він не порушував домовленості. Не телефонував вечорами, не запрошував на зустрічі поза роботою.
Іноді я ловила на собі його погляд.
Він міг стояти біля вікна, слухати когось із кураторів, але варто було мені зайти до зали, як його увага на мить перемикалася на мене. Збивалася з ритму.
Ми обоє старанно робили вигляд, що нічого не відбувається.
Якось, коли ми залишилися в кабінеті самі, Дем’ян мовчки підсунув мені товсту папку.
— Тут оновлені списки учасників. Перевір, будь ласка, прізвища й посади перед відправкою у друк.
— Добре.
Я розгорнула папери, намагаючись змусити себе зосередитися на сухих рядках.
— Ти виглядаєш втомленою, — раптово зауважив він. Його голос прозвучав занизько для цієї порожньої кімнати.
— Багато роботи.
— І лікарня.
Я різко підвела голову, зустрівшись із його очима.
— Ти пам’ятаєш?
— Я не забуваю такі речі, Ярославо. Як вона?
— Стабільно. Все гаразд.
— Це добре.
Він міг би запитати більше. Міг би знову напосідати з допомогою чи вимагати відвертості. Але Корсак просто відступив, поважаючи встановлені мною межі.
— Якщо знадобиться вихідний — просто скажи, — сухо додав він. — З виставкою ми впораємося самі.
— Дякую. Але я хочу працювати.
— Як знаєш.
Я знову опустила погляд до документів.
Його залізна стриманість мала б полегшити мені життя. Натомість у грудях защемило від усвідомлення, як сильно мені бракує тієї невимушеності, яка була між нами раніше. Його несподіваних запитань, шпильок, посмішок і погляду, від якого я часом забувала слова.
Я сама від цього відмовилася. І від цього було тільки гірше.
У п’ятницю Марта написала, що Артем знайшов дещо цікаве. Попросила зустрітися ввечері, але я відповіла, що спочатку маю заїхати до лікарні.
Мама того дня дивно мовчала. Зазвичай вона хоча б коротко відписувала після ранкових процедур чи обіду, а тут - жодного знаку.
Дорогою до лікарні я набрала її сама. Гудки тягнулися безкінечно, поки зв’язок просто не обірвався. Спробувала ще раз - глухо.
З таксі я практично вибігла. Прискорила крок, заходячи в задушливе приймальне відділення. Біля поста медсестер товпилися люди.
— Перепрошую, палата триста чотири, — важко дихаючи, звернулася я до дівчини за стійкою. — Там моя мама, Крук Валентина. З нею все гаразд? Не можу додзвонитися.
Медсестра відірвалася від монітора й раптом затримала на мені погляд - надто довгий, надто співчутливий.
— Ви донька?
— Так. Щось не так?
Вона швидко заклацала клавіатурою.
— Зачекайте, будь ласка, хвилину.
— Що сталося?! — голос мимоволі здригнувся.
— Лікар зараз вийде й усе вам пояснить.
Від цих слів усередині все просто рухнуло. Крижана хвиля підкотилася до самого горла.
— Вона в палаті? Я можу піднятися?
Дівчина відвела погляд.
— Вашу маму годину тому перевели до реанімаційного відділення.
На мить мені здалося, що навколо вимкнули звук.
— Куди?
— До реанімації. Стан різко погіршився, лікарі зараз займаються нею. Будь ласка, не стійте в проході.
Я вхопилася пальцями за пластиковий край стійки, бо коліна раптово перетворилися на воду.
— Але ж учора все було добре! Мені казали, що загрози немає!
— Стан змінився. Чекайте на лікаря.
— Я хочу її побачити! Принаймні глянути на неї!
— Туди зараз не можна.
— Але це моя мама! — мій крик луною розлетівся по коридору. Кілька людей обернулися, але мені було плювати.
— Я розумію, — тихо, але непохитно відповіла медсестра. — Але ви зараз нічим не допоможете. Просто чекайте.
Я відійшла від стійки, абсолютно не відчуваючи під собою підлоги. Навпомацки знайшла якесь вільне крісло й буквально впала в нього, бо інакше просто розпласталася б холодному кахлі.
Реанімація.
Ще пару годин тому я планувала, як прийду, розкажу їй якісь дурниці про галерею, змушу з’їсти хоч ложку бульйону. Можливо, вона знову плакатиме й благатиме мене облишити розслідування, а я знову вперто мовчатиму у відповідь.
Тепер я навіть не знала, чи почую її голос бодай раз.
Кишеня вибухнула вібрацією. Повідомлення від Марти: «Ти де? Артем уже приїхав. Новини реально серйозні».
Я довго дивилася на екран крізь сльози, не розуміючи, як скласти літери в слова. Нарешті набрала затерплими пальцями:
«Маму забрали в реанімацію. Стан важкий. Я нічого не знаю. Не можу зараз».
Дзвінок від Марти прилетів за секунду.