Закохати щоб знищити

Ілюзія спокою

Наступні кілька днів минули майже спокійно.

Я жила між галереєю та лікарнею: привозила мамі необхідні речі, розмовляла з лікарями. Її стан вирівнявся, хоча медики наполягали на додаткових обстеженнях і повному спокої. Вона швидко втомлювалася, тому наші розмови обривалися, так і не встигнувши торкнутися головного.

Про лист я їй не сказала.

Не хотіла лякати ще більше. Та й не знала, як пояснити, що хтось зміг залишити погрозу просто біля її ліжка.

З Артемом ми спілкувалися виключно через Марту. Вона передавала мої повідомлення, а коли з’являлася нова інформація, знаходила спосіб повідомити мені про це. Ми не обговорювали нічого важливого телефоном, не залишали записів і не домовлялися про зустрічі в тих самих місцях.

Збоку все мало виглядати так, ніби я злякалася й нарешті схаменулася.

Саме цю ілюзію я й намагалася так ретельно згодувати невідомому спостерігачу.

Артем тим часом підняв свої канали, щоб перевірити список прізвищ з мого зошита - шукав ниточки спільних компаній чи старих знайомств. Я не підганяла його. Тепер ми обоє чітко усвідомлювали, що поспіх може коштувати надто дорого.

У галереї я поводилася так, наче нічого не змінилося.

З Дем’яном ми обговорювали підготовку наступної виставки, узгоджували списки гостей, вирішували питання з партнерами. Він не порушував домовленості. Не телефонував вечорами, не запрошував на зустрічі поза роботою.

Іноді я ловила на собі його погляд.

Він міг стояти біля вікна, слухати когось із кураторів, але варто було мені зайти до зали, як його увага на мить перемикалася на мене. Збивалася з ритму.

Ми обоє старанно робили вигляд, що нічого не відбувається.

Якось, коли ми залишилися в кабінеті самі, Дем’ян мовчки підсунув мені товсту папку.

— Тут оновлені списки учасників. Перевір, будь ласка, прізвища й посади перед відправкою у друк.

— Добре.

Я розгорнула папери, намагаючись змусити себе зосередитися на сухих рядках.

— Ти виглядаєш втомленою, — раптово зауважив він. Його голос прозвучав занизько для цієї порожньої кімнати.

— Багато роботи.

— І лікарня.

Я різко підвела голову, зустрівшись із його очима.

— Ти пам’ятаєш?

— Я не забуваю такі речі, Ярославо. Як вона?

— Стабільно. Все гаразд.

— Це добре.

Він міг би запитати більше. Міг би знову напосідати з допомогою чи вимагати відвертості. Але Корсак просто відступив, поважаючи встановлені мною межі.

— Якщо знадобиться вихідний — просто скажи, — сухо додав він. — З виставкою ми впораємося самі.

— Дякую. Але я хочу працювати.

— Як знаєш.

Я знову опустила погляд до документів.

Його залізна стриманість мала б полегшити мені життя. Натомість у грудях защемило від усвідомлення, як сильно мені бракує тієї невимушеності, яка була між нами раніше. Його несподіваних запитань, шпильок, посмішок і погляду, від якого я часом забувала слова.

Я сама від цього відмовилася. І від цього було тільки гірше.

У п’ятницю Марта написала, що Артем знайшов дещо цікаве. Попросила зустрітися ввечері, але я відповіла, що спочатку маю заїхати до лікарні.

Мама того дня дивно мовчала. Зазвичай вона хоча б коротко відписувала після ранкових процедур чи обіду, а тут - жодного знаку.

Дорогою до лікарні я набрала її сама. Гудки тягнулися безкінечно, поки зв’язок просто не обірвався. Спробувала ще раз - глухо.

З таксі я практично вибігла. Прискорила крок, заходячи в задушливе приймальне відділення. Біля поста медсестер товпилися люди.

— Перепрошую, палата триста чотири, — важко дихаючи, звернулася я до дівчини за стійкою. — Там моя мама, Крук Валентина. З нею все гаразд? Не можу додзвонитися.

Медсестра відірвалася від монітора й раптом затримала на мені погляд - надто довгий, надто співчутливий.

— Ви донька?

— Так. Щось не так?

Вона швидко заклацала клавіатурою.

— Зачекайте, будь ласка, хвилину.

— Що сталося?! — голос мимоволі здригнувся.

— Лікар зараз вийде й усе вам пояснить.

Від цих слів усередині все просто рухнуло. Крижана хвиля підкотилася до самого горла.

— Вона в палаті? Я можу піднятися?

Дівчина відвела погляд.

— Вашу маму годину тому перевели до реанімаційного відділення.

На мить мені здалося, що навколо вимкнули звук.

— Куди?

— До реанімації. Стан різко погіршився, лікарі зараз займаються нею. Будь ласка, не стійте в проході.

Я вхопилася пальцями за пластиковий край стійки, бо коліна раптово перетворилися на воду.

— Але ж учора все було добре! Мені казали, що загрози немає!

— Стан змінився. Чекайте на лікаря.

— Я хочу її побачити! Принаймні глянути на неї!

— Туди зараз не можна.

— Але це моя мама! — мій крик луною розлетівся по коридору. Кілька людей обернулися, але мені було плювати.

— Я розумію, — тихо, але непохитно відповіла медсестра. — Але ви зараз нічим не допоможете. Просто чекайте.

Я відійшла від стійки, абсолютно не відчуваючи під собою підлоги. Навпомацки знайшла якесь вільне крісло й буквально впала в нього, бо інакше просто розпласталася б холодному кахлі.

Реанімація.

Ще пару годин тому я планувала, як прийду, розкажу їй якісь дурниці про галерею, змушу з’їсти хоч ложку бульйону. Можливо, вона знову плакатиме й благатиме мене облишити розслідування, а я знову вперто мовчатиму у відповідь.

Тепер я навіть не знала, чи почую її голос бодай раз.

Кишеня вибухнула вібрацією. Повідомлення від Марти: «Ти де? Артем уже приїхав. Новини реально серйозні».

Я довго дивилася на екран крізь сльози, не розуміючи, як скласти літери в слова. Нарешті набрала затерплими пальцями:

«Маму забрали в реанімацію. Стан важкий. Я нічого не знаю. Не можу зараз».

Дзвінок від Марти прилетів за секунду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше