Закохати щоб знищити

Білий конверт

Те, що вдома щось сталося, я відчула ще до того, як ключ двічі клацнув у замку.

Мама не працювала, тож її присутність у квартирі була звичною справою. Але цього разу за дверима панувала якась правильна, майже зловісна тиша. З коридору долинало ледь чутне бубоніння телевізора, під яке вона зазвичай засинала в кріслі, але варто було мені переступити поріг, як звук раптово урвався. Хтось навмисно вимкнув його. Ця раптова мовчанка моментально натиснула на вуха.

— Мамо? Я вдома.

Ані звуку у відповідь.

Скинула пальто, кинула сумку на тумбу й рушила до вітальні, відчуваючи, як під ложечкою починає неприємно смоктати. На журнальному столику віялом лежали мої документи. Не пара випадкових папірців - там був увесь мій архів. Фотографії, виписки, копії, які я по крихтах збирала останні тижні й ховала на самому дні папки у своїй кімнаті.

Поверх усього цього хаосу гордовито лежав знімок.

Ми з Дем’яном.

Той вечір у галереї. На фото я сміялася, дивлячись кудись повз камеру, а його долоня важко й упевнено лежала на моїй спині. Звичайний кадр. Якби не те, де він лежав зараз, я б навіть не зачепилася за нього поглядом.

— Що це? — запитала в порожнечу, хоча горло стисло від очевидності.

Мама сиділа в кріслі в кутку кімнати, застигла, наче статуя. Очі червоні, заплакані, а пальці судорожно благали про спокій, терзаючи край носовичка.

— Нам треба поговорити.

Я повільно перевела погляд на розкидані таємниці.

— Ти рилася в моїх речах. У моїй кімнаті.

— Я знайшла це випадково, Ярославо.

— Випадково? На дні застебнутої папки, в кутку моєї шафи?

Вона промовчала, лише сильніше стиснула губи.

Я підняла фото й повільно поклала її назад на стіл.

— І фото теж цілком випадково опинилось у тебе?

— Ярославо, ти хоч розумієш, куди лізеш?!

— Не починай, мамо.

— А коли?! Коли тебе знайдуть у якомусь рові?!

— Ти навіть не знаєш, чим саме я займаюся.

— Я знаю достатньо.

Мама різко підвелася. Вона намагалася тримати вид спокою, але голос зрадницьки тремтів, зриваючись на фальцет.

— Я бачила твої записки. Адреси, прізвища, схеми. І цього чоловіка. Ти справді віриш, що можна просто прийти, заглянути йому в очі, усміхнутися - і він викладе тобі все на тарілочці?

— Це моє життя. І мені вирішувати, з ким спілкуватися.

— Тільки не з Корсаком.

— Чому? — я зробила крок уперед. — Що ти знаєш про Дем’яна?

Мама на мить скам'яніла. Погляд метнувся до фотографії, наче та могла її вжалити, а потім знову вперся в мене.

— Тримайся від нього подалі. Це все, що тобі треба знати.

— Це не відповідь.

— Я не хочу, щоб ти повторила долю Оксани!

Ім’я тітки вдарило під дих. Повітря з легень вилетіло в одну мить.

— До чого тут взагалі тітка?

— До всього цього!

— Тоді поясни нарешті! Що з нею сталося? Чому ти влаштовуєш істерику щоразу, як я згадую її ім'я?

Мама лише безпорадно захитала головою.

— Ти нічого не розумієш…

— Бо ти нічого не кажеш!

— Ярославо, досить!

Голос зірвався на крик. Вона відвернулася до вікна, намагаючись сховати сльози, що вже котилися по щоках.

— Ти копія Оксана, — глухо кинула вона в скло.

Я гірко хмикнула.

— А хіба не ти цього хотіла?

Мама розвернулася, її очі заблищали від шоку, але я не дала їй вставити й слова.

— Забула, як сама твердила про це щодня? «У тебе її характер, її впертість, її дурна звичка спочатку лізти на амбразуру, а потім думати». Ти ж сама носила мені її старі речі, показувала зачіски на фото, ліпила з мене її подобу. Я ж бачила.

Я підійшла впритул.

— І я не була проти. Мені подобалося. Я думала, що це твоя любов. Що ти так бережеш пам’ять про сестру.

— Ярославо…

— Ні, послухай! Ти пишалася цією схожістю, поки вона залишалася просто милою картинкою. А тепер, коли я почала ставити незручні запитання, що стосуються її минулого, ти раптом хочеш, щоб я стала іншою?

Мама сховала обличчя в долонях. Хустинка в її пальцях перетворилася на брудну грудку.

— Ти не знаєш всього…

— То розкажи! Що в ній було такого небезпечного? Те, що вона мала мізки? Чи те, що відмовлялася заплющувати очі, коли навколо коїлося незрозуміле лайно?

— Я просто не хотіла, щоб ти успадкувала її смерть, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Але ти сама мене такою виховала.

Мама заплющила очі, і на секунду мені здалося, що дамбу прорве. Але вона лише знову забігала поглядом по кімнаті.

— Я хотіла для тебе її світла. Але не думала, що тебе засмокче ця темрява.

У грудях боляче кольнуло. Повзла липка здогадка.

— Вона дзвонила тобі перед тим, як усе сталося? — мій голос упав до шепоту.

Мама не відповіла. Ця тиша була гучнішою за будь-яке зізнання.

— Вона благала про допомогу, — нарешті вичавила вона з себе.

Я затамувала подих.

— Коли?

— За два дні до…

Вона так і не змогла вимовити те слово.

— І чого вона хотіла?

— Я не знаю деталей. Щось про папери, про людей, які дихають їй у потилицю. Хотіла зустрітися. Негайно.

— І ти поїхала?

Мама опустила голову, ховаючи погляд у підлогу.

— Ні.

Слова доходили до свідомості важко, наче через шар вати.

— Чому?

— Я злякалася, Ярославо!

— Власної сестри?

— Вона завжди шукала проблеми там, де їх не було! Я думала, це чергова її параноя. Я просила її схаменутися, кинути все це.

— І просто зачинила перед нею двері?

— Я хотіла вберегти її! Щоб вона заспокоїлася!

— А вона загинула.

Мама здригнулася, наче від ляпасу.

— Не треба, прошу…

— Ти мала розказати мені це ще кілька років тому.

— Я оберігала тебе.

— Ти затягнула мене сюди своїм мовчанням!

Я підійшла до столу й почала хаотично згрібати документи назад у папку. Папери шаруділи, пальці не слухалися, але я вперто заштовхувала аркуші всередину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше