Те, що вдома щось сталося, я відчула ще до того, як ключ двічі клацнув у замку.
Мама не працювала, тож її присутність у квартирі була звичною справою. Але цього разу за дверима панувала якась правильна, майже зловісна тиша. З коридору долинало ледь чутне бубоніння телевізора, під яке вона зазвичай засинала в кріслі, але варто було мені переступити поріг, як звук раптово урвався. Хтось навмисно вимкнув його. Ця раптова мовчанка моментально натиснула на вуха.
— Мамо? Я вдома.
Ані звуку у відповідь.
Скинула пальто, кинула сумку на тумбу й рушила до вітальні, відчуваючи, як під ложечкою починає неприємно смоктати. На журнальному столику віялом лежали мої документи. Не пара випадкових папірців - там був увесь мій архів. Фотографії, виписки, копії, які я по крихтах збирала останні тижні й ховала на самому дні папки у своїй кімнаті.
Поверх усього цього хаосу гордовито лежав знімок.
Ми з Дем’яном.
Той вечір у галереї. На фото я сміялася, дивлячись кудись повз камеру, а його долоня важко й упевнено лежала на моїй спині. Звичайний кадр. Якби не те, де він лежав зараз, я б навіть не зачепилася за нього поглядом.
— Що це? — запитала в порожнечу, хоча горло стисло від очевидності.
Мама сиділа в кріслі в кутку кімнати, застигла, наче статуя. Очі червоні, заплакані, а пальці судорожно благали про спокій, терзаючи край носовичка.
— Нам треба поговорити.
Я повільно перевела погляд на розкидані таємниці.
— Ти рилася в моїх речах. У моїй кімнаті.
— Я знайшла це випадково, Ярославо.
— Випадково? На дні застебнутої папки, в кутку моєї шафи?
Вона промовчала, лише сильніше стиснула губи.
Я підняла фото й повільно поклала її назад на стіл.
— І фото теж цілком випадково опинилось у тебе?
— Ярославо, ти хоч розумієш, куди лізеш?!
— Не починай, мамо.
— А коли?! Коли тебе знайдуть у якомусь рові?!
— Ти навіть не знаєш, чим саме я займаюся.
— Я знаю достатньо.
Мама різко підвелася. Вона намагалася тримати вид спокою, але голос зрадницьки тремтів, зриваючись на фальцет.
— Я бачила твої записки. Адреси, прізвища, схеми. І цього чоловіка. Ти справді віриш, що можна просто прийти, заглянути йому в очі, усміхнутися - і він викладе тобі все на тарілочці?
— Це моє життя. І мені вирішувати, з ким спілкуватися.
— Тільки не з Корсаком.
— Чому? — я зробила крок уперед. — Що ти знаєш про Дем’яна?
Мама на мить скам'яніла. Погляд метнувся до фотографії, наче та могла її вжалити, а потім знову вперся в мене.
— Тримайся від нього подалі. Це все, що тобі треба знати.
— Це не відповідь.
— Я не хочу, щоб ти повторила долю Оксани!
Ім’я тітки вдарило під дих. Повітря з легень вилетіло в одну мить.
— До чого тут взагалі тітка?
— До всього цього!
— Тоді поясни нарешті! Що з нею сталося? Чому ти влаштовуєш істерику щоразу, як я згадую її ім'я?
Мама лише безпорадно захитала головою.
— Ти нічого не розумієш…
— Бо ти нічого не кажеш!
— Ярославо, досить!
Голос зірвався на крик. Вона відвернулася до вікна, намагаючись сховати сльози, що вже котилися по щоках.
— Ти копія Оксана, — глухо кинула вона в скло.
Я гірко хмикнула.
— А хіба не ти цього хотіла?
Мама розвернулася, її очі заблищали від шоку, але я не дала їй вставити й слова.
— Забула, як сама твердила про це щодня? «У тебе її характер, її впертість, її дурна звичка спочатку лізти на амбразуру, а потім думати». Ти ж сама носила мені її старі речі, показувала зачіски на фото, ліпила з мене її подобу. Я ж бачила.
Я підійшла впритул.
— І я не була проти. Мені подобалося. Я думала, що це твоя любов. Що ти так бережеш пам’ять про сестру.
— Ярославо…
— Ні, послухай! Ти пишалася цією схожістю, поки вона залишалася просто милою картинкою. А тепер, коли я почала ставити незручні запитання, що стосуються її минулого, ти раптом хочеш, щоб я стала іншою?
Мама сховала обличчя в долонях. Хустинка в її пальцях перетворилася на брудну грудку.
— Ти не знаєш всього…
— То розкажи! Що в ній було такого небезпечного? Те, що вона мала мізки? Чи те, що відмовлялася заплющувати очі, коли навколо коїлося незрозуміле лайно?
— Я просто не хотіла, щоб ти успадкувала її смерть, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Але ти сама мене такою виховала.
Мама заплющила очі, і на секунду мені здалося, що дамбу прорве. Але вона лише знову забігала поглядом по кімнаті.
— Я хотіла для тебе її світла. Але не думала, що тебе засмокче ця темрява.
У грудях боляче кольнуло. Повзла липка здогадка.
— Вона дзвонила тобі перед тим, як усе сталося? — мій голос упав до шепоту.
Мама не відповіла. Ця тиша була гучнішою за будь-яке зізнання.
— Вона благала про допомогу, — нарешті вичавила вона з себе.
Я затамувала подих.
— Коли?
— За два дні до…
Вона так і не змогла вимовити те слово.
— І чого вона хотіла?
— Я не знаю деталей. Щось про папери, про людей, які дихають їй у потилицю. Хотіла зустрітися. Негайно.
— І ти поїхала?
Мама опустила голову, ховаючи погляд у підлогу.
— Ні.
Слова доходили до свідомості важко, наче через шар вати.
— Чому?
— Я злякалася, Ярославо!
— Власної сестри?
— Вона завжди шукала проблеми там, де їх не було! Я думала, це чергова її параноя. Я просила її схаменутися, кинути все це.
— І просто зачинила перед нею двері?
— Я хотіла вберегти її! Щоб вона заспокоїлася!
— А вона загинула.
Мама здригнулася, наче від ляпасу.
— Не треба, прошу…
— Ти мала розказати мені це ще кілька років тому.
— Я оберігала тебе.
— Ти затягнула мене сюди своїм мовчанням!
Я підійшла до столу й почала хаотично згрібати документи назад у папку. Папери шаруділи, пальці не слухалися, але я вперто заштовхувала аркуші всередину.