Попередження Марти виявилося не марним. Я дедалі частіше замислювалася над тим, що насправді відчуваю до Дем’яна Корсака.
Спочатку все здавалося простим: триматися поруч, спостерігати, ставити запитання й не поспішати з висновками. Та тепер я ловила себе на тому, що чекаю його повідомлень, згадую наші розмови й мимоволі усміхаюся через якісь дрібниці.
Ще гірше було те, що я почала шукати виправдання його вчинкам. Згадувала благодійний вечір, його розмову з хлопчиком, нашу поїздку додому. Ці спогади заважали дивитися на Дем’яна неупереджено, хоча й не давали відповідей на запитання, з яких усе почалося.
Я прийшла до нього, щоб дізнатися правду про смерть тітки. І не могла дозволити собі забути про це лише тому, що поруч із ним мені було добре.
Саме в цей момент на телефон надійшло повідомлення від Артема.
Артем: Маємо поговорити. Сьогодні після роботи зможеш зустрітися?
Я здивувалася. Останнім часом Артем був зайнятий якоюсь справою, про яку розповідав неохоче, але раніше не пропонував зустрітися так раптово.
Ярослава: Зможу. Щось сталося?
Відповідь прийшла майже одразу.
Артем: Краще поговоримо особисто. Зустріну тебе біля галереї о шостій.
Я ще раз перечитала повідомлення. Артем рідко наполягав на особистій розмові без причини, тож до кінця робочого дня я не раз поверталася до думки, що саме він хоче мені сказати.
Коли я вийшла з галереї, Артем уже чекав біля входу. Побачивши мене, він відштовхнувся від автомобіля й підійшов ближче.
— Привіт.
— Привіт. Ти мене трохи налякав своїм повідомленням.
— Не хотів.
— Тоді поясниш, що сталося?
Він поглянув на людей, які проходили повз, і кивнув у бік невеликої кав’ярні неподалік.
— Давай спочатку сядемо.
Його серйозний вигляд не додавав мені спокою, але я пішла за ним.
Ми зайняли столик біля вікна. Артем замовив каву, я — чай. Спершу він розпитував про роботу, наче хотів почати зі звичайної розмови. Та невдовзі відклав телефон і подивився на мене.
— До мене дійшло, що ти останнім часом часто бачишся з Корсаком.
Я завмерла з чашкою в руках.
— І що?
— Ярославо, ти розумієш, з ким маєш справу?
— А ти розумієш, що вже не вперше ставиш мені це запитання, але так і не пояснив, що саме тебе насторожує?
— Не хотів робити висновків, поки сам не розберуся в тому, що знаю.
— А тепер розібрався?
Артем помовчав.
— Частково.
Я поставила чашку на стіл.
— Тоді говори конкретно. Якщо знаєш щось про Дем’яна, скажи. Але не змушуй мене сумніватися в людині лише тому, що вона тобі не подобається.
Він уважно подивився на мене.
— Ти справді думаєш, що справа тільки в цьому?
— А хіба ні?
— Ні.
У його голосі не було ані образи, ані роздратування. Лише втома, яка останнім часом, здавалося, стала частиною його самого.
— Я не збираюся втручатися у твоє особисте життя чи вирішувати, з ким тобі спілкуватися, — продовжив він. — Але є речі, про які ти маєш знати, перш ніж почнеш довіряти йому більше, ніж варто.
— Які речі?
Артем провів долонею по обличчю, добираючи слова.
— Пам’ятаєш, я розповідав про справу, якою зараз займаюся?
— Ту, де документи не збігаються, а люди уникають запитань?
— Так. Під час роботи з матеріалами мені траплялися відомості, які спочатку здавалися не пов’язаними між собою. Але що більше я перевіряв, то більше виникало запитань.
— І до чого тут Дем’ян?
— Поки що я не можу пов’язати його особисто з чимось конкретним. Але серед непрямих зв’язків фігурують компанії, пов’язані з його бізнесом.
Я міцніше стиснула чашку.
— Які саме компанії?
— Не хочу називати їх, доки не перевірю всі дані. Самі по собі ділові зв’язки нічого не доводять. У великому бізнесі компанії можуть перетинатися з десятками інших. Та це ще не означає, що всі вони причетні до чужих проблем.
— Тоді навіщо ти покликав мене?
Артем затримав на мені погляд.
— Бо серед матеріалів, які я переглядав, трапилися обставини, пов’язані зі смертю Оксани Крук. Гадаю тобі не треба пояснювати хто це?
Я не відразу зрозуміла його слова.
— Що?
— Ярославо…
— Ти щойно сказав, що у твоїй справі є щось про мою тітку?
— Так.
Я опустила чашку на блюдце. Пальці раптом стали холодними.
Усі ці місяці я намагалася знайти відповіді на запитання, які не давали мені спокою. Та я не очікувала, що історія тітчиної смерті може перетнутися зі справою, якою займався Артем.
— Що саме ти знайшов?
Він не поспішав відповідати.
— Не хочу створювати в тебе враження, ніби знаю більше, ніж насправді. Є підстави вважати, що перед загибеллю твоя тітка могла збирати інформацію про певних людей.
Я дивилася на нього, намагаючись осмислити почуте.
— Збирати інформацію? Про кого?
— Цього я поки не можу сказати напевно. У матеріалах є обставини, які так і не отримали переконливого пояснення. Деякі відомості не складалися в цілісну картину, а частина зв’язків залишилася неперевіреною.
— І ніхто не звернув на це уваги?
— Можливо, звернув. Але помітити невідповідність і довести, що вона щось означає, — різні речі.
Я провела пальцем по краю чашки.
— Ти хочеш сказати, що смерть тітки могла бути не такою простою, як мені розповідали?
— Я хочу сказати, що в цій історії залишилися запитання, на які я не знайшов переконливих відповідей.
— І серед них — компанії, пов’язані з Дем’яном?
— Так. Але послухай мене уважно. Це непрямі зв’язки, а не докази його причетності. Я не знаю, чи він узагалі був у курсі того, що відбувалося. Міг знати про певні речі, а міг не мати до них жодного стосунку.
Я відвела погляд до вікна.
За склом люди поспішали у своїх справах, машини повільно рухалися вулицею. Нічого навколо не змінилося, але тепер я вже не могла дивитися на смерть тітки так, як раніше.