Останні кілька днів у галереї видалися непростими. Підготовка до відкриття виставки забирала майже весь час, а тепер додався ще й благодійний вечір, до організації якого долучилася галерея.
Коли Дем’ян запропонував провести вечір разом, я не відразу погодилася. Захід і без того обіцяв бути насиченим, а поєднувати робочі обов’язки з побаченням здавалося не найкращою ідеєю.
Проте Корсак знайшов аргумент, проти якого мені було складно заперечити.
«Ви ж не збираєтеся відмовляти мені лише тому, що ми обоє матимемо роботу?»
Зрештою, я погодилася. Хоча й одразу попередила, що не збираюся весь вечір ходити за ним, поки він займатиметься своїми справами.
«Ярославо, я запросив вас на побачення, а не на супровід ділових зустрічей. Постараюся виправдати ваші очікування».
Після такого залишалося лише сподіватися, що він бодай іноді вміє бути серйозним.
Коли я приїхала до готелю, у холі вже зібралися гості. Біля сцени метушилися організатори, офіціанти розносили напої, а тиха музика губилася серед голосів.
Я встигла уточнити кілька деталей у координаторки й перевірити список лотів, коли помітила знайоме обличчя.
Дем’ян стояв біля панорамного вікна й розмовляв із кількома чоловіками. Темний костюм, спокійний вираз обличчя, упевненість, із якою він тримався за будь-яких обставин.
Здавалося, такі заходи були для нього звичною справою.
Щойно він помітив мене, то завершив розмову й рушив назустріч.
— Я вже почав думати, що ви передумали, — промовив він.
— А я вже почала сподіватися, що сьогодні ви дасте мені спокій.
— І зіпсувати наше перше побачення ще до його початку? Не дочекаєтеся.
Я не втримала усмішки.
— Ви завжди так упевнені, що все піде за вашим планом?
— Ні. Але зазвичай умію виправляти ситуацію.
— Самовпевненість вам не зраджує.
— А ви, як бачу, вже встигли за мною скучити.
— Ми знайомі лише кілька хвилин, Корсаку.
— І все ж ви усміхаєтеся.
Я хотіла заперечити, але він уже запропонував мені руку.
— Ходімо. Поки ви не передумали.
— Я ще можу.
— Знаю. Саме тому й не збираюся давати вам зайвого часу на роздуми.
Я похитала головою, проте прийняла його руку.
Незадовго до початку вечора до зали привели дітей із центру реабілітації. Кілька хлопчиків і дівчаток трималися біля виховательок, розглядали прикрашене приміщення й озиралися на гостей. Найменша дівчинка притискала до себе м’якого зайця, а хлопчик років восьми зупинився перед макетом будинку, виставленим серед благодійних лотів.
— Подобається? — почувся поруч чоловічий голос.
Я повернула голову. Дем’ян уже відпустив мою руку й присів біля хлопчика.
— Гарний, — відповів той. — Я теж такий зможу зробити.
— Навіть не сумніваюся. А яким буде твій будинок?
Хлопчик задумався.
— Великим. Щоб усі помістилися.
— Тоді кімнат має бути багато.
— І гараж!
— Без гаража ніяк, — серйозно погодився Дем’ян.
Я мимоволі всміхнулася.
Він не намагався розважити хлопчика чи привернути увагу дорослих. Просто розмовляв із ним, ніби в них було достатньо часу й ніхто не чекав на початок заходу.
Коли хлопчик почав пояснювати, де саме мають бути кімнати, Дем’ян узяв зі столу програму й намалював на звороті кілька ліній.
Я затрималася неподалік довше, ніж збиралася.
— Щось цікаве? — запитав він, підвівшись.
Я навіть не помітила, коли хлопчик побіг до виховательки, забравши із собою малюнок.
— Не знала, що ви ще й архітектор.
— Поки що лише консультант.
— І як? Є перспективи?
— Замовник вимогливий. Але, думаю, ми порозуміємося.
Я засміялася, перш ніж устигла себе зупинити.
— Не очікувала побачити вас у такій ролі.
— У якій саме?
— У ролі людини, яка малює будинки на звороті програми благодійного вечора.
— А я не очікував, що моя супутниця так уважно стежитиме за мною.
— Не перебільшуйте. Я просто стояла поруч.
— Звичайно, — погодився він із таким виглядом, що я відразу пошкодувала про власне пояснення.
— Ви нестерпні, Корсаку.
— А ви досі тут.
Я закотила очі, але не змогла приховати усмішку.
До Дем’яна підійшов один з організаторів і попросив його пройти до зали. Він попрощався з хлопчиком, пообіцявши, що той обов’язково покаже йому свій наступний малюнок, і рушив за чоловіком.
Я проводжала його поглядом.
Спочатку Дем’ян здався мені саме таким, яким я його й уявляла: упевненим бізнесменом, який звик до уваги й знає, як справити потрібне враження. Але ця коротка розмова з хлопчиком не вкладалася в звичну картину.
— Ви дивитеся на мене так, ніби щойно відкрили щось цікаве, — сказав він, коли повернувся.
— Не перебільшуйте. Я просто не очікувала, що ви знайдете спільну мову з восьмирічним хлопчиком швидше, ніж зі мною.
— Можливо, він не намагається знайти в мені приховані мотиви.
Я завмерла лише на мить.
— А ви вважаєте, що я це роблю?
— Хіба ні?
Дем’ян дивився на мене з легкою усмішкою, але в його голосі прозвучало щось серйозніше.
— Можливо, я просто люблю розуміти, з ким маю справу, — відповіла я.
— Тоді сподіваюся, що цей вечір допоможе вам дізнатися про мене трохи більше.
Він запропонував мені руку, і цього разу я прийняла її без жартів.
Вечір поступово набирав обертів. Виступи змінювалися аукціоном, гості робили внески, організатори метушилися біля сцени. Дем’ян кілька разів відходив поговорити з партнерами, а я поверталася до своїх обов’язків, перевіряла лоти й узгоджувала деталі з координаторами.
Проте щоразу, коли наші погляди зустрічалися через залу, він усміхався так, ніби між нами існувала маленька змова, відома лише нам двом.
І я щоразу ловила себе на тому, що усміхаюся у відповідь.