Закохати щоб знищити

Не такий, як здається

Останні кілька днів у галереї видалися непростими. Підготовка до відкриття виставки забирала майже весь час, а тепер додався ще й благодійний вечір, до організації якого долучилася галерея.

Коли Дем’ян запропонував провести вечір разом, я не відразу погодилася. Захід і без того обіцяв бути насиченим, а поєднувати робочі обов’язки з побаченням здавалося не найкращою ідеєю.

Проте Корсак знайшов аргумент, проти якого мені було складно заперечити.

«Ви ж не збираєтеся відмовляти мені лише тому, що ми обоє матимемо роботу?»

Зрештою, я погодилася. Хоча й одразу попередила, що не збираюся весь вечір ходити за ним, поки він займатиметься своїми справами.

«Ярославо, я запросив вас на побачення, а не на супровід ділових зустрічей. Постараюся виправдати ваші очікування».

Після такого залишалося лише сподіватися, що він бодай іноді вміє бути серйозним.

Коли я приїхала до готелю, у холі вже зібралися гості. Біля сцени метушилися організатори, офіціанти розносили напої, а тиха музика губилася серед голосів.

Я встигла уточнити кілька деталей у координаторки й перевірити список лотів, коли помітила знайоме обличчя.

Дем’ян стояв біля панорамного вікна й розмовляв із кількома чоловіками. Темний костюм, спокійний вираз обличчя, упевненість, із якою він тримався за будь-яких обставин.

Здавалося, такі заходи були для нього звичною справою.

Щойно він помітив мене, то завершив розмову й рушив назустріч.

— Я вже почав думати, що ви передумали, — промовив він.

— А я вже почала сподіватися, що сьогодні ви дасте мені спокій.

— І зіпсувати наше перше побачення ще до його початку? Не дочекаєтеся.

Я не втримала усмішки.

— Ви завжди так упевнені, що все піде за вашим планом?

— Ні. Але зазвичай умію виправляти ситуацію.

— Самовпевненість вам не зраджує.

— А ви, як бачу, вже встигли за мною скучити.

— Ми знайомі лише кілька хвилин, Корсаку.

— І все ж ви усміхаєтеся.

Я хотіла заперечити, але він уже запропонував мені руку.

— Ходімо. Поки ви не передумали.

— Я ще можу.

— Знаю. Саме тому й не збираюся давати вам зайвого часу на роздуми.

Я похитала головою, проте прийняла його руку.

Незадовго до початку вечора до зали привели дітей із центру реабілітації. Кілька хлопчиків і дівчаток трималися біля виховательок, розглядали прикрашене приміщення й озиралися на гостей. Найменша дівчинка притискала до себе м’якого зайця, а хлопчик років восьми зупинився перед макетом будинку, виставленим серед благодійних лотів.

— Подобається? — почувся поруч чоловічий голос.

Я повернула голову. Дем’ян уже відпустив мою руку й присів біля хлопчика.

— Гарний, — відповів той. — Я теж такий зможу зробити.

— Навіть не сумніваюся. А яким буде твій будинок?

Хлопчик задумався.

— Великим. Щоб усі помістилися.

— Тоді кімнат має бути багато.

— І гараж!

— Без гаража ніяк, — серйозно погодився Дем’ян.

Я мимоволі всміхнулася.

Він не намагався розважити хлопчика чи привернути увагу дорослих. Просто розмовляв із ним, ніби в них було достатньо часу й ніхто не чекав на початок заходу.

Коли хлопчик почав пояснювати, де саме мають бути кімнати, Дем’ян узяв зі столу програму й намалював на звороті кілька ліній.

Я затрималася неподалік довше, ніж збиралася.

— Щось цікаве? — запитав він, підвівшись.

Я навіть не помітила, коли хлопчик побіг до виховательки, забравши із собою малюнок.

— Не знала, що ви ще й архітектор.

— Поки що лише консультант.

— І як? Є перспективи?

— Замовник вимогливий. Але, думаю, ми порозуміємося.

Я засміялася, перш ніж устигла себе зупинити.

— Не очікувала побачити вас у такій ролі.

— У якій саме?

— У ролі людини, яка малює будинки на звороті програми благодійного вечора.

— А я не очікував, що моя супутниця так уважно стежитиме за мною.

— Не перебільшуйте. Я просто стояла поруч.

— Звичайно, — погодився він із таким виглядом, що я відразу пошкодувала про власне пояснення.

— Ви нестерпні, Корсаку.

— А ви досі тут.

Я закотила очі, але не змогла приховати усмішку.

До Дем’яна підійшов один з організаторів і попросив його пройти до зали. Він попрощався з хлопчиком, пообіцявши, що той обов’язково покаже йому свій наступний малюнок, і рушив за чоловіком.

Я проводжала його поглядом.

Спочатку Дем’ян здався мені саме таким, яким я його й уявляла: упевненим бізнесменом, який звик до уваги й знає, як справити потрібне враження. Але ця коротка розмова з хлопчиком не вкладалася в звичну картину.

— Ви дивитеся на мене так, ніби щойно відкрили щось цікаве, — сказав він, коли повернувся.

— Не перебільшуйте. Я просто не очікувала, що ви знайдете спільну мову з восьмирічним хлопчиком швидше, ніж зі мною.

— Можливо, він не намагається знайти в мені приховані мотиви.

Я завмерла лише на мить.

— А ви вважаєте, що я це роблю?

— Хіба ні?

Дем’ян дивився на мене з легкою усмішкою, але в його голосі прозвучало щось серйозніше.

— Можливо, я просто люблю розуміти, з ким маю справу, — відповіла я.

— Тоді сподіваюся, що цей вечір допоможе вам дізнатися про мене трохи більше.

Він запропонував мені руку, і цього разу я прийняла її без жартів.

Вечір поступово набирав обертів. Виступи змінювалися аукціоном, гості робили внески, організатори метушилися біля сцени. Дем’ян кілька разів відходив поговорити з партнерами, а я поверталася до своїх обов’язків, перевіряла лоти й узгоджувала деталі з координаторами.

Проте щоразу, коли наші погляди зустрічалися через залу, він усміхався так, ніби між нами існувала маленька змова, відома лише нам двом.

І я щоразу ловила себе на тому, що усміхаюся у відповідь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше