Застереження Артема не виходило з голови навіть після того, як я переступила поріг готелю Корсака.
*Ти не знаєш, про що говориш.*
Можливо, він помилявся. Та його реакція на ім’я Дем’яна не скидалася на звичайну професійну обережність.
Відмовлятися від роботи через чуже попередження я не збиралася. Цей проєкт давав можливість наблизитися до Корсака, а отже, і до правди, яку він, можливо, приховував.
У холі панувала стримана розкіш: приглушене світло, блискуча підлога, тихі голоси й аромат свіжої кави. Усе було продумано до дрібниць, ніби навіть випадковостям тут не залишили місця.
— Пані Ярославо? Пан Корсак очікує на вас у ресторані, — повідомив адміністратор.
Звісно. Зустріч, прояк ми домовились заради виставки, знову обіцяла виявитися не зовсім діловою.
Дем’ян сидів біля панорамного вікна. Перед ним лежали документи й стояла чашка кави. Побачивши мене, він відклав папери.
— Ярославо. Пунктуальність? Доволі цікава риса для дівчини.
— Особливо коли заздалегідь знаєш, куди саме тебе запросили, — злегка саркастично додала я.
— Хіба вам не повідомили, що ми обговоримо виставку?
— Повідомили, але для мене виявилось неочікуваним те, що зустріч відбудеться в ресторані.
— Переговорна зайнята.
Кілька столиків довкола пустували.
— У такому разі вам варто переглянути систему бронювання.
— Обов’язково. Але спершу пропоную сісти. Обіцяю не кусатися.
— Як шляхетно з вашого боку.
Я вмостилася навпроти й розгорнула папку. Час було зосередитися на роботі, а не на словах Артема чи насмішках чоловіка, який, схоже, отримував задоволення від кожної нашої перепалки.
— Я переглянув ваші пропозиції. Є кілька моментів, які я хотів би обговорити особисто, — сказав Дем’ян.
— Слухаю.
Ми перейшли до плану експозиції. Корсак ставив конкретні запитання, уважно вислуховував відповіді й не намагався нав’язати власне бачення. Це суперечило моєму уявленню про самовпевненого багатія, який звик лише віддавати накази.
На плані я зупинилася біля центральної картини.
— Ця робота має стати головним акцентом. Якщо розмістити її тут, погляд відвідувача природно рухатиметься до наступної зали.
— А якщо змінити освітлення?
— Можна спробувати. Але доведеться скоригувати розташування двох сусідніх робіт. Інакше центральна картина поглине всю увагу.
— Вам не подобається, коли хтось зосереджує на собі всю увагу?
— Ми говоримо про картини, пане Корсак.
— Поки що.
У його голосі відчувався виклик.
— Якщо ви плануєте додати до обговорення виставки особисті натяки, доведеться внести це в кошторис окремим пунктом.
Дем’ян засміявся.
— У вас усе має свою ціну?
— Лише те, на що витрачається мій час.
— Тоді постараюся, щоб кожна хвилина, яку я у вас заберу, окупила себе сповна.
— Для початку почніть із затвердження освітлення.
— Уже подобається ваш підхід, хоча він і стосується лише роботи.
Попри діловий тон, розмова дедалі частіше відхилялася від виставки. Здавалося, організаційні питання цікавили Дем’яна значно менше, ніж можливість дізнатися про мене щось нове.
— Ви завжди так уважно вивчаєте людей, з якими працюєте? — запитала я.
— Лише тих, хто мене інтригує.
— Сподіваюся, це не входить до ваших посадових обов’язків.
— Ні. Це особиста ініціатива.
— Тоді раджу знайти цікавіше заняття.
— Наприклад?
— Перевірити, чи всі документи на виставку підписані.
— Ви завжди уникаєте відповідей?
— Лише коли запитання не стосуються справ.
— Отже, якщо я запрошу вас на обід, ви теж скажете, що це не стосується справи?
— Я відмовлюся.
— Навіть не подумавши?
— Уже подумала.
Цього разу Дем’ян розсміявся по-справжньому. На мить звична стриманість зникла, відкривши щось майже хлопчаче.
Це було не за планом.
Я очікувала, що доведеться поступово привертати його увагу. Натомість Корсак сам шукав нагоди продовжити розмову, умів бути дотепним і не приховував цікавості. Саме така легкість могла стати небезпечною: поруч із ним було простіше забути, заради чого я погодилася на цю гру.
Зібравши документи, я підвелася.
— Думаю, основні питання ми обговорили. Решту узгодимо після перевірки оновленого плану.
— Звісно. Не затримуватиму вас.
Та перш ніж я встигла попрощатися, він додав:
— Наступного разу пропоную зустрітися без документів.
— А що тоді обговорюватимемо?
— Це залежатиме від того, чи погодитеся ви прийти.
— Я обдумаю вашу пропозицію.
— Саме це мене й інтригує.
Я залишила його без відповіді й попрямувала до виходу.
На вулиці дістала телефон і написала Марті.
Ярослава: Здається, твій дядько вирішив, що я його зацікавила.
Марта: Він не з тих, хто витрачає час без причини. Будь обережна.
Я сховала телефон. Застереження Артема й слова Марти збігалися: обоє вважали, що за увагою Дем’яна може стояти щось більше, ніж звичайна цікавість.
Для мене це мало б бути перевагою. Що сильніше він зацікавиться, то легше буде здобути його довіру й дізнатися правду.
Та тепер не давало спокою інше: чому Артем так наполегливо хотів, щоб я трималася від Корсака подалі?
Відповіді не було. Відступати я не збиралася. Дем’ян уже проявив до мене цікавість. Тепер залишалося зробити так, щоб він захотів підійти ще ближче. Головне — не забути, хто з нас першим вирішив перетворити цю цікавість у зброю.