Закохати щоб знищити

Не за планом

 

Застереження Артема не виходило з голови навіть після того, як я переступила поріг готелю Корсака.

*Ти не знаєш, про що говориш.*

Можливо, він помилявся. Та його реакція на ім’я Дем’яна не скидалася на звичайну професійну обережність.

Відмовлятися від роботи через чуже попередження я не збиралася. Цей проєкт давав можливість наблизитися до Корсака, а отже, і до правди, яку він, можливо, приховував.

У холі панувала стримана розкіш: приглушене світло, блискуча підлога, тихі голоси й аромат свіжої кави. Усе було продумано до дрібниць, ніби навіть випадковостям тут не залишили місця.

— Пані Ярославо? Пан Корсак очікує на вас у ресторані, — повідомив адміністратор.

Звісно. Зустріч, прояк ми домовились заради виставки, знову обіцяла виявитися не зовсім діловою.

Дем’ян сидів біля панорамного вікна. Перед ним лежали документи й стояла чашка кави. Побачивши мене, він відклав папери.

— Ярославо. Пунктуальність? Доволі цікава риса для дівчини.

— Особливо коли заздалегідь знаєш, куди саме тебе запросили, — злегка саркастично додала я.

— Хіба вам не повідомили, що ми обговоримо виставку?

— Повідомили, але для мене виявилось неочікуваним те, що зустріч відбудеться в ресторані.

— Переговорна зайнята.

Кілька столиків довкола пустували.

— У такому разі вам варто переглянути систему бронювання.

— Обов’язково. Але спершу пропоную сісти. Обіцяю не кусатися.

— Як шляхетно з вашого боку.

Я вмостилася навпроти й розгорнула папку. Час було зосередитися на роботі, а не на словах Артема чи насмішках чоловіка, який, схоже, отримував задоволення від кожної нашої перепалки.

— Я переглянув ваші пропозиції. Є кілька моментів, які я хотів би обговорити особисто, — сказав Дем’ян.

— Слухаю.

Ми перейшли до плану експозиції. Корсак ставив конкретні запитання, уважно вислуховував відповіді й не намагався нав’язати власне бачення. Це суперечило моєму уявленню про самовпевненого багатія, який звик лише віддавати накази.

На плані я зупинилася біля центральної картини.

— Ця робота має стати головним акцентом. Якщо розмістити її тут, погляд відвідувача природно рухатиметься до наступної зали.

— А якщо змінити освітлення?

— Можна спробувати. Але доведеться скоригувати розташування двох сусідніх робіт. Інакше центральна картина поглине всю увагу.

— Вам не подобається, коли хтось зосереджує на собі всю увагу?

— Ми говоримо про картини, пане Корсак.

— Поки що.

У його голосі відчувався виклик.

— Якщо ви плануєте додати до обговорення виставки особисті натяки, доведеться внести це в кошторис окремим пунктом.

Дем’ян засміявся.

— У вас усе має свою ціну?

— Лише те, на що витрачається мій час.

— Тоді постараюся, щоб кожна хвилина, яку я у вас заберу, окупила себе сповна.

— Для початку почніть із затвердження освітлення.

— Уже подобається ваш підхід, хоча він і стосується лише роботи.

Попри діловий тон, розмова дедалі частіше відхилялася від виставки. Здавалося, організаційні питання цікавили Дем’яна значно менше, ніж можливість дізнатися про мене щось нове.

— Ви завжди так уважно вивчаєте людей, з якими працюєте? — запитала я.

— Лише тих, хто мене інтригує.

— Сподіваюся, це не входить до ваших посадових обов’язків.

— Ні. Це особиста ініціатива.

— Тоді раджу знайти цікавіше заняття.

— Наприклад?

— Перевірити, чи всі документи на виставку підписані.

— Ви завжди уникаєте відповідей?

— Лише коли запитання не стосуються справ.

— Отже, якщо я запрошу вас на обід, ви теж скажете, що це не стосується справи?

— Я відмовлюся.

— Навіть не подумавши?

— Уже подумала.

Цього разу Дем’ян розсміявся по-справжньому. На мить звична стриманість зникла, відкривши щось майже хлопчаче.

Це було не за планом.

Я очікувала, що доведеться поступово привертати його увагу. Натомість Корсак сам шукав нагоди продовжити розмову, умів бути дотепним і не приховував цікавості. Саме така легкість могла стати небезпечною: поруч із ним було простіше забути, заради чого я погодилася на цю гру.

Зібравши документи, я підвелася.

— Думаю, основні питання ми обговорили. Решту узгодимо після перевірки оновленого плану.

— Звісно. Не затримуватиму вас.

Та перш ніж я встигла попрощатися, він додав:

— Наступного разу пропоную зустрітися без документів.

— А що тоді обговорюватимемо?

— Це залежатиме від того, чи погодитеся ви прийти.

— Я обдумаю вашу пропозицію.

— Саме це мене й інтригує.

Я залишила його без відповіді й попрямувала до виходу.

На вулиці дістала телефон і написала Марті.

Ярослава: Здається, твій дядько вирішив, що я його зацікавила.

Марта: Він не з тих, хто витрачає час без причини. Будь обережна.

Я сховала телефон. Застереження Артема й слова Марти збігалися: обоє вважали, що за увагою Дем’яна може стояти щось більше, ніж звичайна цікавість.

Для мене це мало б бути перевагою. Що сильніше він зацікавиться, то легше буде здобути його довіру й дізнатися правду.

Та тепер не давало спокою інше: чому Артем так наполегливо хотів, щоб я трималася від Корсака подалі?

Відповіді не було. Відступати я не збиралася. Дем’ян уже проявив до мене цікавість. Тепер залишалося зробити так, щоб він захотів підійти ще ближче. Головне — не забути, хто з нас першим вирішив перетворити цю цікавість у зброю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше