У четвер до готелю Корсака вирішила дістатися пішки. Після ранкового поспіху хотілося трохи провітрити голову, перш ніж знову зустрітися з чоловіком, якого збиралася зробити частиною свого плану.
— Ярославо? Невже це ти?
Знайомий голос змусив озирнутися.
— Артеме?
Він усміхнувся тією самою усмішкою, яку пам’ятала ще з університетських часів.
— А я думав, ти остаточно перебралася в інший світ і тепер із простими смертними не спілкуєшся.
— Ще трохи — і почну вимагати, щоб до мене записувалися на прийом.
— Бачу, почуття гумору залишилося. А я вже хвилювався.
Артем майже не змінився, хіба що став серйознішим. Колись ми могли годинами говорити про все на світі, але останні місяці спілкувалися дедалі рідше.
— Кудись поспішаєш? — запитав він.
— На зустріч. Робочі справи.
— Тоді проведу тебе трохи. Розкажеш, як живеш. Бо востаннє ти обіцяла зателефонувати, а потім зникла.
— У мене були причини.
— Не сумніваюся. Ти завжди вміла знайти переконливе виправдання.
— А ти завжди вмів дратувати людей із самого ранку.
— Не з самого. Мені потрібен час на каву.
З Артемом було легко. Не потрібно було добирати слова чи вдавати, що все гаразд, коли насправді думки займали зовсім інші речі.
Ми рушили в бік центру. Артем розповів про роботу в поліції, пожартував про ненормований графік і поскаржився, що нормальний вихідний став рідкісною розкішшю.
— Тобто тепер ти офіційно маєш право ставити незручні запитання? — поцікавилася я.
— Мав його й раніше. Просто тепер мені за це платять.
— Сподіваюся, добре.
— Достатньо, щоб не скаржитися. А ти? Як галерея?
— Багато роботи. Нещодавно взялися за великий благодійний проєкт.
— З ким працюєте?
— З готельним комплексом Дем’яна Корсака.
Артем зупинився. Його обличчя змінилося так помітно, що усмішка сама зникла з моїх губ.
— Що таке?
— Ти сказала — Корсак?
— Дем’ян Корсак. Власник готелю. А що?
Кілька секунд він мовчав.
— Ти давно з ним знайома?
— Ми зустрічалися лише раз. Тепер працюватимемо над одним проєктом. Чому питаєш?
— Ярославо, тримайся від нього подалі.
— Це ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
У його голосі не залишилося й сліду колишньої легкості.
— Артеме, він бізнесмен, а не ватажок банди.
— Ти його не знаєш.
— То поясни, що не так.
Він знизив голос:
— Корсак уміє створювати потрібне враження. У нього гроші, зв’язки й бездоганна репутація. Якщо навколо нього виникають проблеми, вони чомусь швидко зникають із поля зору тих, хто міг би зацікавитися ними серйозніше.
— Ти натякаєш, що він скоював злочини?
— Кажу лише, що не варто довіряти людині тільки тому, що вона привітна на діловій зустрічі.
— Ти щось знаєш про нього?
— Достатньо, щоб не радити тобі наближатися.
— Але недостатньо, щоб пояснити чому?
— Є речі, про які я не можу говорити. А в деяких питаннях сам поки не маю остаточної відповіді.
— Це пов’язано з твоєю роботою?
— Просто будь обережною. Не розповідай йому про себе більше, ніж потрібно. Не приймай особистих запрошень і не дозволяй робочим стосункам переходити межі, у яких тобі некомфортно.
— Ти говориш так, ніби він уже комусь нашкодив.
— Я говорю так, бо не хочу, щоб наступного разу ми зустрілися за обставин, яких можна було уникнути.
Запитань залишалося чимало, та Артем явно не збирався розповідати більше.
— Мені треба йти.
— Ярославо, пообіцяй, що будеш обережною.
— Я завжди обережна.
— Ні. Ти просто не любиш відступати.
Слова зачепили сильніше, ніж хотілося б.
— Зателефонуй мені, — додав він. — Не через кілька місяців, а найближчим часом.
— Добре.
На цьому й попрощалися.
Біля входу до готелю згадалися його слова: «Ти його не знаєш».
І справді, про Дем’яна Корсака було відомо небагато. Упевнений у собі, впливовий, звиклий отримувати бажане — таким він постав переді мною під час першої зустрічі. Тепер же застереження Артема змушувало замислитися, що ховається за бездоганною репутацією.
Телефон уже опинився в руці, але писати Марті передумала. Поки що не було ані доказів проти Корсака, ані причин відмовлятися від задуму.
План залишався незмінним: наблизитися до Дем’яна, змусити його закохатися й дізнатися правду про смерть тітки.
Та після розмови з Артемом з’явилося ще одне запитання: чи справді я зможу вчасно зупинитися, якщо за красивою маскою Корсака виявиться щось значно небезпечніше, ніж очікувалося?