Пропозиція надійшла наступного ранку.
Я переглядала список робіт для майбутньої виставки, коли керівниця галереї покликала мене до свого кабінету. На столі лежала папка з логотипом готельного комплексу Корсака.
— У нас новий проєкт, — повідомила вона. — Благодійна виставка сучасного українського мистецтва. Корсак хоче розширити її: окрема експозиція, закритий аукціон і приватні зустрічі з колекціонерами.
— Звучить чудово.
— Він особисто погоджуватиме добір робіт. Оскільки ти вже знайома з готелем, хочу доручити цю частину тобі.
Я затримала пальці на краю папки.
— Особисто погоджуватиме?
— Так. Дем’ян Корсак любить тримати важливі справи під контролем. Думаю, ви швидко знайдете спільну мову.
Ледь стримала усмішку. Якби вона знала.
— А хіба не краще залучити когось із досвідом роботи з великими колекціонерами?
— Ти впораєшся, Ярославо. До того ж Корсак сам попросив, щоб проєкт координувала саме ти. Знаю, що зараз для тебе важлива фінансова стабільність. Оплата буде значно вищою, ніж за звичайну роботу в галереї, хоча й відповідальності побільшає. Доведеться затримуватися після роботи й бути готовою до непередбачуваних змін. Але така можливість варта зусиль.
Ось воно.
У галереї вистачало досвідченіших працівників, які краще зналися на мистецтві й уміли вести переговори. Проте Корсак обрав мене.
— Чим я заслужила таку честь? — поцікавилася я, намагаючись зберегти байдужий тон.
Керівниця засміялася.
— Схоже, ти справила на нього враження.
— Сподіваюся, не тим, що ледь не розсипала на нього всі документи.
— Не переймайся. Для тебе це чудова можливість.
Звісно. Можливість.
Я забрала папку й подякувала. Щойно вийшла з кабінету, дістала телефон.
Ярослава: Твій дядько щойно організував мені роботу поруч із собою.
Відповідь Марти надійшла майже миттєво.
Марта:Що?!
Ярослава: Не кричи. Я ще на роботі.
Марта: Він тебе запросив?
Ярослава:Через галерею. Офіційно все цілком пристойно.
Марта: Ярославо, він нічого не робить просто так.
Ярослава:Знаю.
Марта: І що ти збираєшся робити?
Я подивилася на папку.
Ярослава: Спробую не зіпсувати йому задоволення від власного задуму.
*********
Дем’ян Корсак чекав на мене в переговорній на третьому поверсі готелю.
Він стояв біля панорамного вікна й завершував телефонну розмову. На столі вже лежали плани експозиції, каталог робіт і два примірники договору.
— Доброго ранку, Ярославо, — привітався він, навіть не обернувшись.
— Добрий. Мені сказали, що ви хочете змінити концепцію виставки.
— Хочу її вдосконалити.
— Зазвичай це називають інакше, коли всі рішення ухвалюють без людини, яка має їх виконувати.
Він нарешті повернувся. У його погляді не було ні образи, ні здивування — лише ледь помітний інтерес.
— Ви завжди починаєте робочі зустрічі з претензій?
— Лише коли їх починають без мене.
— Тоді виправімо це. Сідайте.
Я вмостилася навпроти й розгорнула документи.
— Ознайомилася з вашими пропозиціями. Ви хочете перенести центральну експозицію до великої зали, додати роботи молодих художників і зробити аукціон головною подією вечора.
— Саме так.
— Тоді доведеться змінити освітлення, переглянути розташування картин і домовитися з авторами. Деякі роботи не можна виставляти поруч із тими, які ви обрали.
— Чому?
Я пояснила. Дем’ян слухав уважно, не перебиваючи, а тоді відсунув каталог.
— Добре. Зробимо за вашим планом.
Я здивовано підвела очі.
— Ви навіть не збираєтеся сперечатися?
— А ви розраховували на суперечку?
— Я розраховувала, що ви поясните, навіщо запросили мене, якщо вже маєте готове рішення.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Вважаєте, я запросив вас лише для того, щоб змусити працювати за моїми правилами?
— А хіба ні?
— Якби мені потрібен був хтось, хто просто виконує вказівки, я найняв би асистента.
— Можливо, вам варто було саме так і зробити.
Його губ торкнулася усмішка.
— Ви справді не любите, коли вам допомагають.
— Я не люблю, коли за мене вирішують, що мені потрібно.
На кілька секунд запала тиша.
— Цікаво, — промовив він.
— Що саме?
— Ви так реагуєте на будь-яку пропозицію чи тільки на мої?
Я вдавала, що зосередилася на документах.
— Поки що ваші пропозиції потребують найбільше виправлень.
Цього разу він засміявся — тихо, майже беззвучно, але щиро.
Я не відповіла усмішкою. Нехай думає, що дратує мене. Принаймні в цьому він не помилявся.
Ми працювали майже дві години. Дем’ян виявився уважним до деталей: пам’ятав імена художників, знав історію полотен і ставив запитання, на які не можна було відповісти загальними фразами.
Зневажати його було б значно простіше, якби він виявився самовдоволеним багатієм, що купує картини заради чужого захоплення. Проте він справді розумівся на мистецтві й умів слухати.
— Чому саме ця робота? — запитав він, торкнувшись сторінки каталогу.
На фотографії була картина молодої художниці: жінка стояла перед відчиненими дверима, за якими виднілася сама лише темрява.
— Вона не пояснює, чого ця жінка боїться, — відповіла я. — Можливо, вона взагалі не боїться. Можливо, просто вперше бачить вихід.
— А ви що бачите?
— Картину.
— Уникаєте відповіді.
— А ви ставите запитання, на які не маєте права вимагати відповіді.
Він підняв на мене очі.
— Я ще нічого не вимагав.
— І це, безумовно, заслуговує на подяку.
Його усмішка стала виразнішою.
— Ви завжди така гостра?
— Ні. Іноді я втомлена.
— Сьогодні який випадок?
— Другий. Тож пропоную повернутися до роботи, поки я не почала відповідати ще відвертіше.