Закохати щоб знищити

Небажане партнерство

 

Пропозиція надійшла наступного ранку.

Я переглядала список робіт для майбутньої виставки, коли керівниця галереї покликала мене до свого кабінету. На столі лежала папка з логотипом готельного комплексу Корсака.

— У нас новий проєкт, — повідомила вона. — Благодійна виставка сучасного українського мистецтва. Корсак хоче розширити її: окрема експозиція, закритий аукціон і приватні зустрічі з колекціонерами.

— Звучить чудово.

— Він особисто погоджуватиме добір робіт. Оскільки ти вже знайома з готелем, хочу доручити цю частину тобі.

Я затримала пальці на краю папки.

— Особисто погоджуватиме?

— Так. Дем’ян Корсак любить тримати важливі справи під контролем. Думаю, ви швидко знайдете спільну мову.

Ледь стримала усмішку. Якби вона знала.

— А хіба не краще залучити когось із досвідом роботи з великими колекціонерами?

— Ти впораєшся, Ярославо. До того ж Корсак сам попросив, щоб проєкт координувала саме ти. Знаю, що зараз для тебе важлива фінансова стабільність. Оплата буде значно вищою, ніж за звичайну роботу в галереї, хоча й відповідальності побільшає. Доведеться затримуватися після роботи й бути готовою до непередбачуваних змін. Але така можливість варта зусиль.

Ось воно.

У галереї вистачало досвідченіших працівників, які краще зналися на мистецтві й уміли вести переговори. Проте Корсак обрав мене.

— Чим я заслужила таку честь? — поцікавилася я, намагаючись зберегти байдужий тон.

Керівниця засміялася.

— Схоже, ти справила на нього враження.

— Сподіваюся, не тим, що ледь не розсипала на нього всі документи.

— Не переймайся. Для тебе це чудова можливість.

Звісно. Можливість.

Я забрала папку й подякувала. Щойно вийшла з кабінету, дістала телефон.

Ярослава: Твій дядько щойно організував мені роботу поруч із собою.

Відповідь Марти надійшла майже миттєво.

Марта:Що?!

Ярослава: Не кричи. Я ще на роботі.

Марта: Він тебе запросив?

Ярослава:Через галерею. Офіційно все цілком пристойно.

Марта: Ярославо, він нічого не робить просто так.

Ярослава:Знаю.

Марта: І що ти збираєшся робити?

Я подивилася на папку.

Ярослава: Спробую не зіпсувати йому задоволення від власного задуму.

*********

Дем’ян Корсак чекав на мене в переговорній на третьому поверсі готелю.

Він стояв біля панорамного вікна й завершував телефонну розмову. На столі вже лежали плани експозиції, каталог робіт і два примірники договору.

— Доброго ранку, Ярославо, — привітався він, навіть не обернувшись.

— Добрий. Мені сказали, що ви хочете змінити концепцію виставки.

— Хочу її вдосконалити.

— Зазвичай це називають інакше, коли всі рішення ухвалюють без людини, яка має їх виконувати.

Він нарешті повернувся. У його погляді не було ні образи, ні здивування — лише ледь помітний інтерес.

— Ви завжди починаєте робочі зустрічі з претензій?

— Лише коли їх починають без мене.

— Тоді виправімо це. Сідайте.

Я вмостилася навпроти й розгорнула документи.

— Ознайомилася з вашими пропозиціями. Ви хочете перенести центральну експозицію до великої зали, додати роботи молодих художників і зробити аукціон головною подією вечора.

— Саме так.

— Тоді доведеться змінити освітлення, переглянути розташування картин і домовитися з авторами. Деякі роботи не можна виставляти поруч із тими, які ви обрали.

— Чому?

Я пояснила. Дем’ян слухав уважно, не перебиваючи, а тоді відсунув каталог.

— Добре. Зробимо за вашим планом.

Я здивовано підвела очі.

— Ви навіть не збираєтеся сперечатися?

— А ви розраховували на суперечку?

— Я розраховувала, що ви поясните, навіщо запросили мене, якщо вже маєте готове рішення.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Вважаєте, я запросив вас лише для того, щоб змусити працювати за моїми правилами?

— А хіба ні?

— Якби мені потрібен був хтось, хто просто виконує вказівки, я найняв би асистента.

— Можливо, вам варто було саме так і зробити.

Його губ торкнулася усмішка.

— Ви справді не любите, коли вам допомагають.

— Я не люблю, коли за мене вирішують, що мені потрібно.

На кілька секунд запала тиша.

— Цікаво, — промовив він.

— Що саме?

— Ви так реагуєте на будь-яку пропозицію чи тільки на мої?

Я вдавала, що зосередилася на документах.

— Поки що ваші пропозиції потребують найбільше виправлень.

Цього разу він засміявся — тихо, майже беззвучно, але щиро.

Я не відповіла усмішкою. Нехай думає, що дратує мене. Принаймні в цьому він не помилявся.

Ми працювали майже дві години. Дем’ян виявився уважним до деталей: пам’ятав імена художників, знав історію полотен і ставив запитання, на які не можна було відповісти загальними фразами.

Зневажати його було б значно простіше, якби він виявився самовдоволеним багатієм, що купує картини заради чужого захоплення. Проте він справді розумівся на мистецтві й умів слухати.

— Чому саме ця робота? — запитав він, торкнувшись сторінки каталогу.

На фотографії була картина молодої художниці: жінка стояла перед відчиненими дверима, за якими виднілася сама лише темрява.

— Вона не пояснює, чого ця жінка боїться, — відповіла я. — Можливо, вона взагалі не боїться. Можливо, просто вперше бачить вихід.

— А ви що бачите?

— Картину.

— Уникаєте відповіді.

— А ви ставите запитання, на які не маєте права вимагати відповіді.

Він підняв на мене очі.

— Я ще нічого не вимагав.

— І це, безумовно, заслуговує на подяку.

Його усмішка стала виразнішою.

— Ви завжди така гостра?

— Ні. Іноді я втомлена.

— Сьогодні який випадок?

— Другий. Тож пропоную повернутися до роботи, поки я не почала відповідати ще відвертіше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше