Закохати щоб знищити

Правила гри

Марті все ж довелося змиритися з моєю впертістю, хоча надії, що я передумаю, вона не полишала до останнього.

Як би не хотілося триматися від Дем’яна Корсака якомога далі, для пошуків правди доведеться опинитися поруч із ним. Самого імені та кількох відомостей про його характер було замало. Потрібно було зрозуміти, що привертає його увагу, кому він довіряє і що приховується за бездоганним образом успішного бізнесмена.

Тож ми почали з відкритих джерел.

Інтерв’ю, світські хроніки, фотографії з благодійних вечорів, публікації про бізнес. Дем’ян Корсак володів розкішним готельним комплексом у центрі Києва, мав частки в кількох компаніях і підтримував мистецькі проєкти. Його ім’я часто з’являлося поруч із прізвищами впливових людей, але майже ніколи — у скандальних заголовках.

Він умів залишатися на видноті й водночас не давати стороннім зазирнути за лаштунки.

— Подивися на нього, — Марта розгорнула до мене ноутбук.

На екрані Дем’ян стояв серед гостей благодійного вечора. Темний костюм, невимушена усмішка, рука на спинці крісла жінки поруч. Він слухав співрозмовницю з такою увагою, ніби решта присутніх просто перестала існувати.

— І що я маю побачити?

— Як він змушує людей почуватися особливими.

— Можливо, він просто вміє слухати.

— Саме так і змушує їх повірити, що особливі вони.

Марта закрила фотографію.

— Йому подобаються жінки з характером. Ті, хто не намагається сподобатися за будь-яку ціну. Але щойно він вирішує, що хоче когось поруч, усе має відбуватися на його умовах.

— Тобто незалежність йому до вподоби, доки не захочеться її позбутися?

— Тепер розумієш, чому я не хочу, щоб ти в це вплутувалася?

— Розумію. Але вже пізно.

Марта похитала головою.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки він небезпечний.

— Тоді саме час з’ясувати, чи справді він такий страшний, як ти кажеш.

— Ярославо, це не гра.

— Для нього, можливо, ні. Для мене все почнеться саме так.

Вона більше не сперечалася. Лише попросила пообіцяти, що я не діятиму навмання.

— Обіцяю.

Цього разу я сказала неправду.

Не тому, що хотіла її обдурити. Просто вже тоді розуміла: якщо за смертю тітки справді ховалося щось більше, відступити й залишити все як є не вдасться.

Наступного дня з’явилася нагода перевірити, наскільки добре я підготувалася.

Галерея, у якій працювала, мала організувати експозицію для благодійного вечора в одному з готелів Корсака. Мені доручили каталог і розміщення картин. Цілком законний привід опинитися саме там, де й хотілося.

До готелю приїхала раніше.

Стримана розкіш вражала: світлий камінь, високі вікна, темне дерево й мармур, що відбивав м’яке світло люстр. Тут усе свідчило про достаток, але ніщо не виглядало випадковим.

Власник, мабуть, не терпів недосконалості.

За годину зал мав наповнитися людьми, які називали його Дем’яном, тиснули йому руку й намагалися заслужити прихильність. Мені ж потрібно було лише одне — щоб він запам’ятав моє ім’я.

Залишалося не зіпсувати все власною язикатістю.

Я забрала папку з оновленою схемою експозиції й поспішила до холу. За рогом коридору хтось несподівано вийшов назустріч.

Ми зіткнулися плечима. Папка вислизнула з рук, і аркуші розлетілися по підлозі.

— Обережніше, — пролунало згори.

Я підвела голову. Переді мною стояв чоловік, якого важко було не впізнати навіть без фотографій.

Дем’ян Корсак.

— Звісно. Наступного разу попереджу вас, що коридором можуть ходити люди.

Він ледь підняв брову.

— Зазвичай люди спершу вибачаються, коли врізаються в когось.

— Зазвичай люди спершу дивляться, куди йдуть.

Його погляд затримався на мені. Схоже, до подібних відповідей він не звик.

— Ви завжди така привітна?

— Лише коли мені вказують на очевидне.

Корсак нахилився, підняв один з аркушів і простягнув мені.

— Ви знаєте, хто я?

— Здогадуюся.

— І це вас не бентежить?

— А повинно?

На його обличчі промайнула усмішка.

— Більшість людей намагаються справити на мене гарне враження.

— Тоді вам, мабуть, часто буває нудно.

Він тихо засміявся — не роздратовано, як можна було очікувати, а з неприхованою цікавістю.

— Як вас звати?

— Ярослава.

— Просто Ярослава?

— А ви всім новим знайомим одразу пропонуєте перейти на прізвища?

— Залежить від знайомства.

— Тоді залишмо це питання відкритим.

Зібравши останні аркуші, я піднялася.

— Гарного дня, пане Корсак.

— Сподіваюся, він стане ще цікавішим, Ярославо.

Далі рушила, не озираючись.

Перший крок вийшов не таким, як планувалося. Проте його реакція підказувала: байдужою я його не залишила. Поки що цього було достатньо.

До початку вечора залишалося двадцять хвилин, коли Дем’ян знову з’явився біля експозиції.

Цього разу він не поспішав. Зупинився перед картиною в центрі композиції й кілька секунд мовчки розглядав її.

— Чому обрали саме цю роботу?

Я підійшла ближче.

На полотні жіноча постать губилася в густій тіні. Обличчя залишалося нерозрізненим, а світло вихоплювало лише руки — тонкі, напружені, ніби жінка намагалася втримати щось невидиме.

— Вона не залишає глядачеві готової відповіді. Кожен бачить те, до чого готовий.

— А ви що бачите?

— Людину, яка втомилася бути тією, якою її хочуть бачити інші.

Дем’ян повернув голову.

— Досить особисте трактування.

— Мистецтво рідко буває особистим лише для автора.

— І ви вважаєте, що ця картина варта центрального місця?

— Так.

— Навіть якщо половина гостей її не зрозуміє?

— Нерозуміння не позбавляє чогось цінності.

Він ледь примружився.

— Ви завжди так упевнено захищаєте власну думку?

— Коли маю рацію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше