Закохати щоб знищити

Не моє життя

За кілька тижнів до тієї розмови.

 

— Ти знову зробила проділ не з того боку.

Я зустріла мамин погляд у дзеркалі. Вона стояла у дверях і розглядала мою зачіску так, ніби від неї залежало щось значно важливіше за кілька пасм волосся.

— Доброго ранку.

— Твоїй тітці така зачіска дуже пасувала.

Звісно. Знову тітка.

Я ніколи її не знала, але в нашому домі її присутність відчувалася гостріше, ніж присутність живих. Мама зберігала фотографії, повторювала давні історії й навіть тепер примудрялася перетворити мій зовнішній вигляд на чергове порівняння.

— Мені подобається так, — сказала я, беручи сумку.

— Ти могла б хоча б іноді прислухатися до мене.

— Я поспішаю. Сьогодні останній іспит.

— Не забудь купити ліки. І подзвони, коли звільнишся.

— Добре.

Я вже вийшла, коли мама додала:

— Ти могла б хоча б сьогодні зробити зачіску, як у неї.

Двері зачинилися за моєю спиною.

На сходах я перевела подих і пішла далі. Не хотілося, щоб навіть день останнього іспиту починався з думок про тітку, яку я не пам’ятала, і життя, яке мама, схоже, давно обрала для мене.

*********

— Якщо скажеш, що не снідала, я особисто змушу тебе з’їсти цей круасан, — заявила Марта, простягаючи мені каву.

— Ти завжди така гостинна?

— Лише з тими, хто забуває про їжу заради навчання. Ну що, склала?

— Так.

— Я знала! — Марта обійняла мене. — Вітаю, випускнице. Тепер можна починати нове життя.

— Звучить так, ніби ти вже склала план за нас обох.

— Хтось же мусить.

Ми рушили до зупинки. Я вперше за довгий час відчула полегшення: університет залишався позаду, а попереду з’являлася можливість самій вирішувати, що робити далі.

— Мама знову згадувала тітку? — запитала Марта.

— Їй не сподобалася моя зачіска.

— Звісно. Бо тітка носила волосся інакше.

На слова подруги,лише криво всміхнулася.

— Після смерті сестри мама змінилася. Я це розумію.

— Розуміти її біль — не означає все життя намагатися стати кимось іншим.

Я не відповіла. Марта вміла влучити саме туди, куди я воліла не дивитися.

********

Увечері мама сиділа на кухні. Розклавши покупки я повідомила, що іспит складено.

— Я знала, що ти впораєшся, — сказала вона. — Тепер треба подумати, куди влаштуєшся.

— Так, звісно, вже шукаю роботу за фахом. Хочу займатися організацією культурних заходів.

— Може, варто знайти щось стабільніше?

— Але ж я навіть іще не спробувала.

— Я лише хочу, щоб ти не наробила помилок.

Мені хотілося запитати, чи колись вона дозволить мені самій вирішувати, які помилки робити. Натомість промовчала. Ми обидві знали, чим закінчуються такі розмови.

Коли мама пішла до своєї кімнати, я відкрила ноутбук і переглянула вакансії. Серед них була одна, яка мене зацікавила найбільше. Я перечитала вимоги, виправила резюме й натиснула «Надіслати».

Потім написала Марті:

«Резюме відправила. Тепер тримай кулаки».

Відповідь прийшла майже миттєво:

«Тримаю. А завтра святкуємо. І жодних розмов про зачіски».

Я всміхнулася й закрила ноутбук.

Можливо, нове життя не починалося з гучних рішень. Іноді достатньо було зробити перший крок — навіть якщо ніхто, крім тебе, ще не розумів, наскільки він важливий.


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше