Розділ 1

Це був мій перший день у новій школі. Я стояла перед входом, поправляючи лямку рюкзака, і ніяк не могла заспокоїтися. Серце вискакувало, а пальці тремтіли. Але хотілося вірити, що я впораюся.

Школа виглядала значно більшою, ніж на тих фото в інтернеті. Широкі вікна, три поверхи, довгі коридори, якими вже ганяли учні. Біля вчительської я помітила знайому постать, і трохи розслабилася.

— Аню! — покликала класна керівничка, щойно помітивши мене. Її я вже бачила пару разів. Валентина Степанівна, якщо не помиляюся.

Я усміхнулася і підійшла ближче.

— Доброго ранку.

— Ну що, готова? — її очі примружилися, а рудий чубчик впав на обличчя. Вона знову відкинула його.

— Наскільки це взагалі можливо, — насупилася я.

Вона засміялася, поправляючи папку під пахвою.

— Не хвилюйся. Клас у нас дружній. Ну, майже, — вона подивилася на наручний годинник. — Ходімо, я тебе познайомлю зі всіма.

Ми закрокували коридором. Я намагалася не витріщатися на інших учнів, хоча почувалася так, ніби прийшла на екскурсію. Тільки в ролі гіда виступала класна керівничка.

Коли вона відчинила двері в клас, шум усередині миттєво став голоснішим. Я одразу озирнулася.

Великі вікна виходили у двір, на підвіконнях зеленіли квіти, а парти стояли у три ряди. Кілька людей уже сиділи на місцях, решта товпилася біля задніх парт, захоплено сперечаючись про щось своє. Нашої появи помітили не одразу.

— Так, шановні, хвилиночку уваги! — підвищила голос учителька.

Розмови почали вщухати. Хтось обернувся, хтось продовжував шепотітися, а кілька пар очей із цікавістю втупилися на мене. 

— Сьогодні до нас приєднується нова учениця — Аня Хмарка. Сподіваюся, допоможете їй освоїтися.

На секунду в класі запала тиша. А потім із задньої парти донеслося:

— Хмарка? А чого не Сонечко?

Кілька людей пирснули від сміху. Я кліпнула, намагаючись зберегти незворушний вигляд.

— Просто така ж похмура, — прилетів голос іншого хлопця.

Сміх став гучнішим, але вже не здавався злим. Учителька суворо глянула на задній ряд.

— Артеме, я дивлюся, ти в нас сьогодні найбалакучіший?

— А що? Я знайомлюся!

— Чудово. Тоді після уроків познайомишся ще й із додатковими завданнями.

— Усе, мовчу.

Я мимоволі усміхнулася.

— Аню, сідай поки на вільне місце, — сказала Валентина Степанівна. — Он туди біля вікна.

Я кивнула і пішла туди, намагаючись не перечепитися через чиїсь рюкзаки. У спину впиралося кілька цікавих поглядів, але озиратися не хотілося. Починати перший день із наміру вгадати, що про тебе думають незнайомі люди — така собі ідея.

Вільне місце виявилося поруч із дівчиною, яка зосереджено ковзала олівцем у зошиті. Світле волосся зібране в недбалий хвіст, на зап'ястку — тонка резинка. Виглядала вона приблизно такою ж розгубленою, як я, хоча, судячи з усього, сиділа тут уже давно.

— Тут вільно? — тихо запитала я, зупиняючись біля парти.

Вона підняла голову.

— Так, звісно.

Я сіла, прилаштувала рюкзак біля ніжки стільця і взялася діставати зошит. Кілька секунд ми мовчали. Сидіти, мов статуя, не хотілося, тож довелося брати ініціативу у свої руки.

— Я Аня, — повернулася я до неї.

— Ліза, — вона усміхнулася, і посмішка виявилася настільки щирою, що мені одразу стало легше дихати. — Ти не звертай уваги на Артема. Він вічно всім якісь прізвиська дає, аби язиком почесати. А прізвище в тебе класне.

— Ну, дякую, — усміхнулася я.

І саме в цей момент відпустило. Мабуть, усе справді буде нормально.

Нарешті пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроку, і хоча попереду чекав цілий день у новому місці, всередині вже не було того страху, з яким я переступала шкільний поріг.