Закоханість

      Актор має право не з’явитися на репетицію лише у двох випадках: в разі смерті (якщо б трупи могли пересуватися, то репетирували б і мертві), та у випадку зненацької закоханості. А якщо закоханість приходить, десь так, у травні, коли довкола тебе все цвіте і дихає спорами кохання, йому (акторові) прощається все.

      Взагалі, я так вважаю, не закохатися навесні — злочин проти Бога. Смертний гріх, якому немає виправдання. Ви , просто повинні хоча б раз це зробити. А ще краще закохуватися регулярно, щодня по кілька разів. Відчуття метеликів нижче пупця покращать настрій, розженуть загуслу кров, спонукають до творчості. Взагалі, продовжать ваше життя і зроблять його барвистішим.

      Їдеш ти, приміром, в тролейбусі. На вулиці спека, всередині взагалі пекло. Відпрацьована машина гримить всім чим тільки можна, зношений електродвигун ріже вуха пронизливим свистом. Ти стікаєш сімома потами і вдихаєш старечий сморід, що є провісником близької смерті. Але ти цього не помічаєш. Тобі добре, душа твоя радіє, тобі хочеться співати, бо у двох кроках від тебе стоїть, схрестивши ніжки, на високих підборах і тримається за поручень Небесний Янгол. Вона дивиться у вікно (ніби там можна щось побачити) і зовсім не помічає тебе. Але тобі байдуже. Ти вже повиціловував кожен сантиметр атласного тіла. Ти вже встиг прожити з нею довге щасливе життя, при чому ні ти, ні вона, а ні трішечки не постаріли за десятки років взаємного кохання.

      Не чіпай, лише, руками — запацяєш своє довге і щасливе. Нехай все буде так, як є — на відстані, аж до її зупинки. Ось так і проживаєш по три життя щоденно: в громадському транспорті, в магазині, просто на вулиці. Зненацьке заКохання робить тебе майже безсмертним, майже богом.

      Та я не про це.

      Юрій Петрович Деков — провідний актор і, за сумісництвом, один з найкращих помічників режисера в регіоні. Переконаний, сорока п’яти річний холостяк і кінчений (в хорошому розумінні) книголюб. Живе самотньо в спартанських умовах. Уся його квартира буквально всіяна книжками. З меблів лише необхідне для елементарного побуту. Все решта — книжки, книжки, книжки... Вони усюди: романи, п’єси, наукова література, підручники філософії в перемішку з точними науками, стоси поезії, терикони словників, хмарочоси довідників, тони мемуарів. Від античності до сучасності. За двадцять п’ять років роботи в театрі, левову частку зарплатні віддавав на друковану мудрість, залишаючи мізер на прожиття та комунальні послуги. Ходяча енциклопедія живе лише театром і літературою. Немає такого запитання на яке він не знайде (науково обґрунтованої) відповіді.

      Але за читанням і роботою, в його житті не знайшлося місця для жінки. Ні, звичайно були і не мало: красень чоловік, середнього зросту, інтелектуал, окуляри в золотій оправі, добре, доглянуте обличчя, що світиться мудрістю — мало яка встоїть. Але тієї, єдиної, котра народить нащадків, буде сміятися разом із ним, плакати разом із ним — немає. Таку розкіш, Деков не міг собі дозволити. Загалом — олдскульний самітник, одружений на мистецтві.

      Так було аж до одного травневого дня. То був один із тих днів, коли митець повинен пережити три кохання, вилити ці кохання в творчість і забути назавжди.

      Теплий, лагідний ранок, вкупі з філіжанкою запашної кави, пророкували плідну репетицію. Юрій Петрович пробіг поглядом ранкову газету і викинув її у смітник: в країні досі нічого не відбувалося.

      Ранкове сонечко лагідно полоскотало залисину. Від лисини відскакували полохливі зайці і хутко стрибали по стінах будинків. Раптом, Юрій Петрович,  завмер і, навіть, зробив півкроку назад. Сорокап’ятирічне серце завмерло, дихання зупинилося на півдорозі від носа до легенів. Ніздрі набубнявіли, а зіниці звузились до цяток. Деков ніколи не відчував чогось подібного: в декількох кроках від нього, пливла по брукованому тротуару богиня.

      Божество мало довжелезні, прямі ніжки, що росли зі зґрабної дупці і вростали у десятисантиметрові каблучки. Каблучки вицокували сексуальну мелодію. Її чорні, густі кучері спадали на рівненьку спинку. Шкода, що обличчя, Юрій Петрович, побачити ззаду не міг. Але які можуть бути сумніви? Звичайно ж воно прекрасне. Другого варіанту не існувало в принципі. Поряд з Богинею, тримаючись за ручку, трюхикало, таке ж чорняве купідонча, рочків п’яти.

      Деков випірнув із секундного остовпіння. Йому терміново закортіло дізнатися, яке ж, все-таки, личко у цієї фігурки. Деков зібрав волю в кулак і рушив за нею. Він зовсім забув за репетицію, про трупу акторів, котрі не могли почати без нього. Петровичу стало життєво важливо дізнатися куди прямує Богиня. Йшов м’яко, боячись наполохати. Зовсім не зауважив, як звернув за нею не в той провулок і тепер рухався у протилежний бік від театру. Ноги самі вели його.

      Посеред одного з провулків, купідонча зарюмсало. Почало терти очко кулачком. Богиня зупинилася, зупинився і Деков.

- Мам’, око! - плакало мале.

- Не плач. - лагідно сказала Богиня. - Зараз мама допоможе.

      Її голос розлився у вухах Юрія Петровича, наче Місячна Соната, як Чарівна Флейта.