Частина четверта. Вечірня прогулянка

Мирослав дістав із гаманця декілька кругленьких купюр на всякий випадок, узяв телефон і в не найкращому настрої пішов прогулятися парком. Жити поряд із парком у великому сучасному місті — це, щонайменше, джекпот. Можна було спуститися Петропавлівською вулицею до парку Фрунзе й там потинятися, але потім підніматися під гору бажання зовсім не було, тому кращий варіант — парк навпроти.

Мирослав перейшов пішохідний перехід і попрямував спочатку у бік пам’ятника «Менора», потім — до телевежі й охайними стежинами в сторону метро. Там купив кави і, всівшись на одній із лавок, із задумливим виглядом поринув у роздуми. Метушня навколо і свіже повітря подіяло й навіть покращило настрій. Якоїсь миті в голові з’явилася дивна думка, вона нагадала сонячний промінчик, який пробився десь із темноти:

«Чекай, а я ж якось жив до Ліди? — подумав Мирослав. — І ніби непогано жив, навчався навіть за кордоном, працював, зустрічався з іншими дівчатами, мав друзів… Що ж змінилося? Та й взагалі, ми знайомі лише трохи більше місяця, а мені зараз 30 років. Якось ці 30 років прожив і далі буду жити. З іншого боку, ми ж не розбіглися, і в нас ніби все було гаразд, а ці 3 місяці, можливо, це перевірка серйозності наших намірів?».

У голові думки крутилися з неймовірною інтенсивністю, мов комп’ютер у пошуку виходу із цієї непростої ситуації. Це нагадало мозкові штурми, які ми інколи влаштовували з колегами в пошуку найкращого варіанту. Після цього одразу стало трішки легше на душі, а ситуація вже не виглядала такою безнадійною, навіть більше — почали з’являтися і явно позитивні моменти, одним із яких є перевірка їхніх почуттів на відстані.

Повернувшись у квартиру, Мирослав зайнявся своїм папугою Оскаром, якому вже кортіло політати і, як завжди, наробити якоїсь шкоди. Клітка виглядала зовсім непривабливо. «Знав би, що ти такий замазуля-грязнуля, ліпше б маленьку пташку купив або рибок».

«Оскар… крутий… Оскар…», — зрадівши можливості політати квартирою радісно тарахкотів папуга.

Цього вечора Мирослав дав більше часу політати своєму папузі і, сівши вечеряти, той вмостився на краєчку холодильника безперервно щось коментуючи: «Кобіта… файна… файна…».

«Можна було б запросити Мар’яну на вечерю трішки відволіктися, тим більше, обіцяв їй і зовсім про це забув». Звукоізоляція в старих будинків така собі, тому було чутно, що вона вдома і, схоже, також сама. «Але не сьогодні, — подумав Мирослав, — іншим разом, точно не сьогодні», — ніби навмисно намагався себе переконати у правильності рішення.

Оскар усе ще літав по квартирі, роблячи свої мілкі капості деінде, а Мирослав вмостився на дивані й хотів було увімкнути телевізор, як пригадав, що обіцяв Ліді більше його не дивитися. «Знову Ліда, ніяк не йде з голови, усі думки лише про неї. Виявляється, жінки викликають неабияку залежність, потрібно добавити до списку залежностей ще й цю, але, схоже, вона найскладніша…».